49. Фото, яке ти не робив

Ігор завжди вважав свій телефон звичайним інструментом — камера для миттєвих селфі, нотаток, зображень для сміху в чаті. Але однієї ночі він помітив щось… дивне.

Було вже надвечір. Він закривав ноутбук, збирався лягати. І гортаючи галерею, натрапив на нове фото, зроблене менш ніж за хвилину до цього. Час зйомки всередині: 02:59.

Він нічого не знімав.

Фото відкрилося на весь екран. Там була його спальня. Він сидів на краю ліжка, повернений боком, з телефоном у руках. На обкладинці подушки було чітко вигравіруване обличчя — його обличчя. Але не позував він. Звертає боком. Очі закриті. Схоже, він спав.

Ігор замер. Згадав, що був на кухні. Там лежав телефон. Значить — хтось ще мав його підняти, зробити знімок.

Фото було розмите, як ніби рухалося. Але таке живе й реалістичне, що він навіть відчув власне серце в долоні.

Він вийняв карту пам’яті — ні програм, нічого не було встановлено. Жодних автоматичних налаштувань “знімок кожної години” або підозрілих застосунків. Якесь вторгнення?

Вночі він ледве заснув. Вирішив, що то якийсь фантом, глюк, жарт — але все змінилося наступної ночі.

О 03:14 у галереї — ще одне фото. Зроблене за дві хвилини до того. Він був в коридорі. Заплющені очі. Телефон був у руках. Задня стіна — порожня, але світло було дверним.

Його обличчя засвітилося спалахом ліхтарика. Кігті світла впали на щоку. Ігор, здавалось, прокидається. У кадрі за ним — тінь. Бліда, висока, зігнута. Вона стоїть тихо. Неподалік.

Ігор налив собі води, глянув на телефон. Другого фото вже не було.

Він поселився тимчасово у друзів. Але телефон залишився вдома — заряжений біля ліжка. Щоб трохи заспокоїтися.

Наступного ранку фото повернулося.

— Интерфейс показував: Фото від 04:07.
— Обличчя вночі. І за плечима — пара очей. Яскраві. ЦЬОГО разу — уважно дивляться в камеру.

Ігор випустив подих. У фото було чути: тиша. І хоча картинка статична — він відчував присутність. Холод, протяг під ковдрою.

Він зайшов до налаштувань — немає ярликів, автозапуску. Жодних PIN-кодів. Скидання — не допомогло.

Тоді він вирішив: знищити. Продав SIM. Викинути телефон у смітник. Проїхати 10 км подалі, залишити телефон під мостом. Але на світанку наступного дня — фото повернулося в галереї.

Тільки тепер — їх два.

📸 Фото 1 (05:23): Ігор лежить обличчям вниз. Плече, вухо, пуста скляна ручка на столі.
📸 Фото 2 (05:38): Він сидить на краю крісла, повертається назад. Світло з екрана підсвічує кімнату. Між ліктем і корпусом — силует руки. Іще одна пара очей — темних, сліпучих — у фреймі.

Ігор кинув телефон, розбив його молотком. Але наступного вечора… в його смартфоні на фотоапараті з’явилася нова фотографія. Там була його рука. Його кров. І він лежав… зовсім не дома. Кимось розбити. Але обличчя завжди було — спляче.

— Ігор?
— …

— Я тут завжди. Навіть коли ти мене не прикликаєш.
— Хто ти?
— Той, хто фотографує.