48. Дитина, яка не твоя, але каже “мамо”

Марина недавно переїхала до квартири своєї бабусі — великої, з терасою, аж надто тихої, де і стіни, здається, пам’ятали її голос у дитинстві. У перші дні її радували тиша, простір і світло, що заливало кімнату зранку.

Та одного дня, коли вона мила посуд, почула… дитячий крик.
— «МАМО!»

Розгубилась. У неї ні партнера, ні дитини. Крик був гучний, тривожний, але не різкий — як якщо плаче дитина, що загубилася. Вона озирнулась — тиша. У коридорі — порожньо. На сходах — ніхто.

Захиталась голова.

Наступної ночі крик повторився — слабкіше, шепітно:

— «Мамо…»

Марина завмерла. Пішла на кухню. Зателефонувала матері — попередити проліт. Та та спала. І зранку впевнено сказала, що нічого не чула.

Наступного ранку вона знайшла листівку, акуратно накладену на плитиці. На ній — дитячий малюнок: кімната з лампою і фігурка біля ліжка. Під малюнком — напис:

“Мамо, забери мене.”

З її почуттів з’явився кеш жаху. Вона пригадала бабусину кімнату — велике ліжко, килим зі скрипом, шафа. Там могла ховатися фігура, не дитина — щось інше.

Ввечері вона принесла записник і вирішила заспокоїти: сказала вголос:

— Якщо ти тут… покажися.

Мовчання. І потім — тихий топіт. Маленькі кроки з дитячим ритмом. Попереду у коридорі. Але в світлі лампи… порожньо.

Вранці в дверях лежав: малий зайчик-іграшка. Він був новим. З плюсну.

На вечірку друзів Марина планувала виїхати. Але вранці побачила зайчика на подушці. Дитина не її — лежала і дивилась у небо.

Вона зачинила двері на дві засуви. Пішла до квартири матері. Повернулась через три години.

Все було як… ніби вона ніколи не йшла. Зайчик лежав біля порога. І з під ковдри чувся шепіт:

— “Мамо…”

Її руки затремтіли. Вона відкрила ковдру.
Там була дитина. Маленька. У нічній сорочці. Обличчя — у тінях.

І сказала ще раз:
— “Мамо?”

Марина втекла.
А після четверга двері закрилися. Так вона переїхала назад до матері.

До сьогодні… вона чує у дзвінку квартири голос:
— “Мамо… забери мене…”
А в дзеркалі — тінь дитини, яка зникає, коли вона повертається.