46. Книга, в якій змінюється текст

Світлана колекціонувала вживані книжки — старі видання в м’яких обкладинках, із жовтими сторінками, котрі пахнуть історією. В один із вечорів вона знайшла цікаву книгу: роман без назви зі стертою обкладинкою, датований 1942 роком. На форзаці — чорнилом начерк: "Читай… якщо смієш".

Вечірній чай із цим «знахідкою» — і вона поринула в текст. Уривок описував щось моторошне: будинок у тумані, кроки на порожньому коридорі, дзвінок у двері, що ніхто не відкрив. Добре знайомі образи, але просто красиві описи — справжня література.

Наступної ночі Світлана занурилася знову. Прочитала сторінку, але відчула, наскільки «сенс» якось наповнений тривогою. Мовби автор звертався до неї особисто… Але сторінка — стара, надрукована літерами — залишалася статичною.

Через день вона знову взяла книгу, сіла над кухонним столом — і раптом помітила щось дивне: на сторінці, яку вже читала, з’явилися нові слова. Ледь витравлені чорнилом рукописні. «Ти уже тут». «Я спостерігаю». У тому самому місці, де нічого не було вчора.

Серце стислося. Вона ковзнула пальцем по рядках — а з’явилось ще: «Обери: прочитати далі — значить дати йому двері».
Світлана здригнулася, знала: сама не писала. Стерлі букви — але вони були там.

Вранці вона показала сусідці, колезі, викликала трепет у голосі:
— Дивись, це — лише пожовклий папір, але ці слова — не з цієї книжки.

Та словами книги уже керував інший голос — шепіт, що жив у тексті. Світлана відклала книгу, але вона покликала її увечері.

Другого вечора вона сиділа при свічці і поставила обкладинку в центр столу. Повернулась до сторінки, котру запам’ятала: там стояли цілі абзаци нових послань. У тих рядках — імена людей, яких вона знала, опис їхніх щоденних дрібниць. Уривки ситуацій, що трапилися з ними протягом дня.

Світлана прошепотіла вголос: — Це неможливо...
І слова на сторінці видозмінились: «Не скажеш — скажу я».

Вона боялась кожного наступного дня. Бо абзаци ставали довшими, розгорнутими, детально описували її життя та життя оточуючих. Уривок за уривком — і все, що вважалось приватним, ставало частиною цього тексту.

На четвертий день світло в кімнаті застигло — металева свічка задрижала сама по собі. І останнім рядком того вечора стало:

“Я приду за тобою... після того, як дочитаєш.”

Світлана закрила книгу різко — і побачила на обкладинці зворотний напис великими літерами:
“Я пишу прямо зараз.”

Вона викинула книгу, спалила її. Попіл розвіявся над сміттєвим баком, здавалося, попелі зникли… але слова, написані мокрим чорнилом, запам'яталися на її руці: легкий відбиток — “ДОЧИТАЙ”.

Навіть тепер баблимося: чи не чути гуркіт сторінок посеред ночі. А в голові іноді лунає одна фраза:

— “Ти — остання сторінка.”