43. Сусід, якого ніхто не бачив

Олена й Олексій переїхали в нову квартиру. Мали всі зручності, співмешканців ні — лише власний світ за тонкою стіною. Перших тиждень були спокійні звуки: дзвінок у двері, вмикач світла, гавкіт собаки знизу… усе звичайне.

Але через місяць, о 2:33 ночі, Олексій прокинувся від чітких кроків за стіною, поруч із ліжком. Хтось пройшовся вгору-сходами. Легкий стукіт. Підійшов ближче. І потім — голос, тихий, чоловічий:

— “Олексію… все гаразд?”

Олена спала. Олексій мовчав, затамувавши подих. Кроки повернули назад. І зникли.

Вранці він розповів, але сусіди в скин-групі лиш розвели руками. Комунальники — сказали, що стіни — пустотілі, через вентиляцію могло чутися будь-що.

Але ця ніч повторилася. Щоночі – чітко о 2:33 — кроки і голос. І навіть ім’я.

Олексій поставив диктофон. Звернувся до служби безпеки будинку. Навіть попросили зробити перевірку: ніхто — ні днем, ні вночі — за тією стіною не жив. У під’їзді — порожньо. Ні дверей, ні поштових коробок.

Нічого.

Та перший запис показав все. Кроки із кимсь. І голос:
— “Олексію, підкажи…”

Потім — мовчання. Звуки якоїсь шухляди. І знову:
— “А Олену залиш…”

Їхня квартира — порожня, на іншій стороні порогу. А він знову чув повсякденні деталі: як щось ставлять на комод, як щілинка відчиняється і знову зачиняється — ніби хтось живе під їхньою стіною. І торкається до речей.

Олена почала боятися. Почала питати: хто це. Але Олексій мовчав:
— Я не хочу… щоб він почув, що я його боюсь.

Одного ранку він прокинувся і побачив: двері їхньої квартири… прочиненими. Трохи. Навіть без слідів засуву.

Він схопив телефон. Подзвонив в домофонну. Ніхто не відповів.
Пішов до стіни, постукав.
— Хто там?

Нікого.

Тоді він витягнув фотоапарат. Зробив знімок стіни, розгорнув телефон на фронталку…
І в темній шпарині від вентиляції, прямо над порогом дверей… виднілася голова. За нею — плечі. Людина. Таких, що ніхто не бачив.

Надійшла тиша. І потім… він почув голос, але вже не з диктофона:

— “Не бійся. Я — твій сусід.”