39. Пошепки з картини

Картина була стара. Катруся купила її на розпродажі в антикварній крамниці — олійний пейзаж із озером, віддзеркаленням дерев і старим будинком на задньому плані.
— У неї щось є, — сказала вона продавцю.

Той лише знизав плечима:
— Кажуть, ця картина — як дзеркало. Хочеш — дивись, хочеш — слухай…

Катруся повісила її в коридорі, навпроти дзеркала. І вже тієї ж ночі почула…
Тихе:
“Ш-ш-ш…”

Спершу вона подумала, що це вентиляція. Потім — що мозок. Але звук повторився наступної ночі. В той самий час. І саме тоді, коли вона проходила повз картину.

Вона зупинилась. Прислухалась.
— …К…ка…тру…

Шепіт був тонкий, ледь вловимий, як подих у завісах. І коли вона наблизилася до картини, звук зник. Але вже було пізно — вона почула його.

Наступного дня вона залишила диктофон. Поставила на полицю навпроти.
Прослухала — тиша. Але на 3:17 ранку:
— …катруся… чому ти не бачиш?..

Катруся почала уникати погляду на картину. Але щось змінювалося. На пейзажі — дрібні деталі: фігурка на ґанку, тінь у воді, відблиск у вікні будинку. Те, чого не було раніше. Вона зробила фото й порівняла з першим. І побачила:
Щось з’явилось у лівому вікні будинку. Обличчя.

Воно не було страшне. Але знайоме.
Воно було схоже… на неї.

Катруся почала бачити це обличчя і в дзеркалі. Коли проходила повз картину — завжди помічала себе… але трохи не себе. Тінь, що посміхається раніше. Очі, що дивляться пряміше.

Одного вечора вона глянула — і в вікні будинку на картині з’явився силует. Тепер уже не тінь, а ціла фігура. Стояла. І рука торкалась скла — ніби зсередини.

В ту ніч вона не спала. На ранок — під картиною лежала її сережка, якої вона не носила понад рік. А на зворотному боці рами — подряпано:

"Я хочу вийти. Ти — вже там."

📘 Наступна історія — 40. “Шепіт із-під подушки”
Коли ти вже лягаєш, закутаний теплою ковдрою — знизу, де лежить голова, чути легкий шепіт. Але це не твої думки. І не сон…