37. Ехо з пустої кімнати

Катя прокинулась у півсні о 2:47 ранку — відчуття, що її хтось кличе. Не гучно, не голосно, але дуже чітко:
— Катю… йди сюди...

Вона замерзла. В кімнаті тиша. Біля дверей — порожньо. Але голос повторився. Тепер ясно, виразно:

— Я тут. Катю…

Вона закрила очі, затамувала дихання. В голові ж — не запитання, а наказ відлуння:

“Так… я тут…”

Вранці вона не могла пригадати чіткого слова. Але в голові залишилось одне — “Катю…”. І ніби над цим думало ще щось, що не просто думає, а чує її.

Вечір приснився неспокійний. Відлуння в коридорі, коли вона говорила сама з собою:

— Я повернусь… — сказала вона.

Відлуння не відтворилось. Зате з порожньої кімнати — тихий голос:

— Я теж…

Наступного ранку вона вирішила випробувати. Заговорити в кімнату, де давно нікого не було:

— Якщо ти тут — скажи “купи хліб”…

І… голос у відповіді:

— Ку-ку… ку-ку...

Так, не ідентично. Але настільки схоже… Ще один раз:

— Купи хліб…

— Купи хліб…

Вона видавила: — Іди геть…

— Іди… геть… — голос розтягнув слова, ніби торкався кожної літери.

Через тиждень вона почала системно “брати участь” у своєму власному монолозі:

— Я не боюся —
— Я не боюся...

— Іди…
— Іди…
— Іди...
— …?

Одного вечора вона вирішила записати “моторошний діалог” на диктофон. Поставила телефон біля дверей кімнати і відчула… щоб не читати саму себе. І сказати:

— Я замовляю: зникни.

Записала. Залишила ввімкненим диктофон. Пішла спати в іншу кімнату.

Вранці прослухала.

Спочатку — її голос, тихий, майже без тремтіння. Потім — відлуння.

— Я замовляю: зникни… —
А потім — довша пауза. І інший голос.

— Я… зникну.
Але не зараз.

На записі далі — тиша. Довга. І наприкінці — звук. М’який, але чіткий. Як двері, що відкриваються у порожню кімнату:

🏚️ “Кррр…”

📘 Наступна історія — 38. “Зірка на грудях”
Коли прокинувшись на шкірі знаходиш малюнок... але не знаєш, хто його зробив. І навіщо.