Тиша після опівночі
35. Відлуння голосу в порожньому коридорі
Кирило переїхав у нову квартиру. Старий будинок, високі стелі, довгий вузький коридор. Саме він і був першим, що здалося дивним. Коридор мав акустику театру — будь-який звук віддавався кількома ревербераціями, як у порожньому храмі.
Першого тижня це навіть подобалося. Навіть шепіт мав вагу. Але потім, одного вечора, коли він просто проходив коридором, почув… голос. Тихий. М’який. І не свій.
— Не туди… — прошепотіло щось.
Він зупинився.
— Що?
Тиша.
Наступного вечора, проходячи коридором, почув знову. Той самий голос. Але тепер — сміх. Тихий. Низький.
І в словах — ім’я: “Кириле…”
Він вирішив записати звук. Ввімкнув диктофон, пішов туди-сюди. Нічого. Але вночі слухав — і почув. Голос, шепочучи, повторював те саме:
“Він уже тут… не бачиш?”
З кожним днем голос лунав виразніше. Став відповідати на його думки. Іноді — переривав його власні слова. А потім… почав кликати з інших кімнат. Звідкись глибше, ніж дозволяє план квартири.
— Прийди ближче, — говорив. — Тут… твоя тінь залишилась. Її треба повернути.
Кирило намагався не ходити коридором вночі. Але двері постійно відчинялись. І з темного кінця чулось вже не відлуння. А чиясь тінь стояла й чекала. Зі словами:
“Твій голос залишив слід. Тепер слід — живе тут.”
📘 Наступна історія — 36. “Запах, який не зникає”
У квартирі щось пахне — спочатку квітами. Потім — гниллю. І ти починаєш шукати… звідки воно. І чому “воно” рухається разом із тобою.
#1403 в Містика/Жахи
#452 в Не художня література
Відредаговано: 31.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
