33. Постукай, якщо ти тут

Є така дитяча гра: ти запитуєш — і хтось стукає у відповідь. Один раз — “так”, два — “ні”. Тонко, просто.

Світлана згадала це у вечірній темряві. В кімнаті було тихо. Її донька, 8‑річна Маша, лежала в ліжку і наполегливо просила спати з вогником нічника, бо “щось тут є”.

— Хочеш пограти? — запропонувала Світлана.
— ХХХ… — Маша насилу вимовила слово “так”.

— Добре, — сказала мама, опустила руку на сусідній дерев’яний столик. І потупцювала пальцем по поверхні: один стукіт — “так”.

Потім запитала тишею:

— А тепер так: отут ти. Постукай, якщо ти тут.

Чекали. Тиша. Потім — повільно, майже невиразно — “тук”.

Світлана серце приховала. Донька — рак на столі.
— Більше, — мама попросила.

І “тук… тук”.

— Досить? —
— ХХХ… — коротко. Три удари. Чи це було вже четверте?

Світлана похитала головою. Раптом Маша підскочила, підбігла до шафи у куту, притулилась вухом…

— Там! — шепотіла вона. — Вона запитала: “Я тут?” — І… постукала чотири рази.

Світлана відчула, як нічник линувся. Її дочка — сама маленька. Хтось інший теж.

На наступний день вони прийшли до психолога. Але Маша згадувала лише гру і тихий чийсь голос:
— “Хочеш, я тій твій друг.”

Ночами в кімнату заходило відчуття… присутності. І чотири стуки тих самих пальців — але вже з шафи.
Не зі стола.

Вчора ніч була найгіршою. Маша спала з мамою, притиснувшись до неї так, що вона ледве дихала.
— Там чотири руки, — дівчинка шепотіла в плече матері. — І вони чекають, поки не сплю я.

📘 Наступна історія — 34. “Є хтось у фоторамці”
У рамі з фото сім’ї одного ранку з’являється тінь. Через день — обличчя. А вчора — хтось сидів там весь час…