Павло ніколи не звертав увагу на нічні звуки. Старий будинок, скрипучі труби, вітри — усе звучало як частина ландшафту. Поки він не почав помічати одну деталь.
Щоночі, рівно о 01:13, у двері хтось стукав. Тричі. Тук. Тук. Тук.
Він виходив — нікого. Навіть на сходах — тиша. Камера на дверях теж нічого не фіксувала. Тільки тінь. Іноді. На мить.
Він подумав, що це діти. Але коли вирішив проігнорувати стук — він повторився. Через хвилину. І ще раз. Кожного разу рівно три удари.
На четвертий день він зібрався і крикнув:
— Хто там?
Тиша. Але з-під дверей тягнуло холодом.
А вранці на підлозі лежав аркуш. Папір пожовклий, напис чорнилом:
*"Якщо хочеш, щоб я пішов — не відповідай. Якщо хочеш, щоб я зайшов — просто скажи: 'заходь'."
Павло залишив записку у відповідь: “Йди геть.”
У ту ніч стуків не було. Але двері… скрипнули самі. І відчинились на кілька сантиметрів.
У коридорі нікого. Але на дзеркалі в коридорі з’явилось: “Ти вже відповів. І я вже всередині.”
Відтоді Павло щоночі чує ті самі три стуки. Але не у двері.
У вікно.
У дзеркало.
У серце.
📘 Наступна історія — 31. “Сон, який бачать інші”
Коли ти прокидаєшся з дивного сну, а знайомі починають описувати його... так, ніби вони були там разом з тобою.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
