Дмитро любив тишу. Жив сам, не вмикав телевізор, не слухав музику. Єдиним джерелом шуму були сусіди — і розетки. Здається, саме через них він іноді чув гул, слабкий, як шепіт.
Спершу не звертав уваги. Потім помітив: звук з’являється лише вночі. І тільки з однієї розетки — у спальні, біля ліжка.
Одного вечора він ліг на підлогу й прислухався.
І почув:
— …м-м-м…
Ніби глухий, вологий голос. Майже невиразний. Але живий.
На наступну ніч звук став чіткішим. Він записав його на диктофон. Прослухав.
— …не вимикай мене… будь ласка…
Він вирішив від’єднати все від тієї розетки. Світло — з іншого боку кімнати. Але навіть без живлення голос лишився.
І став наполегливішим.
— Я тут… Не чіпай… Я пам’ятаю, як було темно…
Дмитро заткнув розетку ватою. Обмотав скотчем. Але звук не зник. Лише став глухішим. І злішим.
— Я знав, що ти не послухаєш… Я не сам…
Вранці він прокинувся з головним болем. Слухати запис уже не наважився. Але телефон сам вивів текст на екран. У системі. Там, де не мало бути нічого.
“Це не просто електрика. Це двері.”
Тепер він вимикає все. Навіть холодильник. Але вночі розетка сама клацає. Іноді в темряві чути голос:
“А якщо ми вже всередині?”
📘 Наступна історія — 26. “Кімната, що стала меншою”
Меблі ближчі. Стіни — тісніші. І ти не впевнений, що це галюцинація. Бо ліжко тепер не вміщується повністю…
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
