21. Дзеркало в автобусі

Антон їхав додому пізно. Вечірній маршрут, майже порожній автобус. В салоні — троє людей, усі мовчазні, кожен у своїх думках. Він сів біля вікна, притулився лобом до скла, слухаючи глухий гул дороги.

І тоді побачив себе.

У відображенні — його обличчя. Трохи бліде, трохи змучене. Все, як завжди. Але ззаду, на рівні другого ряду, з’явився силует. Ніби хтось сів позаду. Хоча він точно знав — позаду пусто.

Антон обернувся. Порожньо. Вікно, сидіння, темрява. Озирнувся ще раз — нікого.

Повернувся до скла — фігура знову була там. Сиділа рівно. Не рухалась. І виглядала… знайомо. Риси обличчя були розмиті, але в них було щось його. Ніби... він сам.

На наступній зупинці зайшла дівчина. Сіла спереду. Антон трохи заспокоївся. Але тінь у відображенні тепер була ближче. І тримала щось у руках.
Він не бачив, що саме. Але здалось — це фото.

Наступного вечора все повторилось. Та ж тінь. Тепер вона сиділа прямо навпроти нього — в склі. Але не в салоні.
І він зрозумів, що фігура у вікні... не їде з ним.
Вона дивиться на нього з іншого боку.

Третьої ночі, коли він знову їхав маршрутом, автобус зупинився на світлофорі. І у відображенні скла він побачив: фігура усміхнулась.
І водночас почув скрегіт. Хтось сидів поруч. Хоча сидіння були порожні.

Він підвівся, глянув по салону. Але коли повернувся — вікно показувало вже іншу сцену. Його обличчя. Очі заплющені. І фігура, що кладе йому щось на груди. Фото.

Порожнє. Але з підписом:

“Це твоя зупинка.”

📘 Наступна історія — 22. “Спів у трубі”
Труби в будинку — старі. Іноді вони “співають”. Але щось у тій мелодії змінюється… Вона починає звучати як колискова. І шепоче твоє ім’я.