Тиша після опівночі
16. Дитина у дворі
Вікно Лізиної кухні виходило у внутрішній двір. Типовий, запилений, з однією лавкою, гойдалкою і старою пісочницею, яка давно перетворилась на сміттєвий кратер.
Але останнім часом вона бачила там хлопчика. Десь років п’яти. Той самий одяг щодня — темно-синя курточка, гумові чобітки, біла шапка з вухами.
Він сидів на краю пісочниці й щось мурмотів.
— Мабуть, із кимось грається, — подумала Ліза.
Та з часом зрозуміла: він завжди один.
Вона почала помічати, що хлопчик не йде додому. Ніколи. Його не забирають, не кличуть. Він зникає — просто розчиняється, коли сутеніє. І наступного вечора — знову там.
Одного дня Ліза вийшла до нього.
— Привіт. Тебе не замерзло тут сидіти?
Він підвів голову. Усміхнувся.
— Я чекаю друга.
— А хто він?
— Він ще не знає, що ми друзі. Але скоро дізнається.
Ліза знітилася. Повернулась додому. Але з того вечора хлопчик став сидіти ближче до її під'їзду. І кожного разу, коли вона виглядала — махав їй рукою.
На шостий день вона знову підійшла.
— Як тебе звати?
— Ти мене знала. Раніше. Коли ще не була великою.
— Але я тебе не пам’ятаю.
— То нічого. Я все одно пам’ятаю тебе.
Того вечора він не зник сам. Він стояв під її вікном. І дивився. Не ворушився.
А вранці, на склі, було написано дрібними пальцями:
“Тепер твоя черга чекати мене.”
📘 Наступна історія — 17. “Сторінка, якої не було”
У книжці з’являється новий розділ. І він — не вигадка. Бо описує все, що ти робив учора. І натякає, що станеться сьогодні.
#1396 в Містика/Жахи
#445 в Не художня література
Відредаговано: 31.07.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
