13. Людина в телевізорі

Максим часто залишав телевізор увімкненим фоном — новини, серіали, шум, який допомагав не думати. Одного вечора він зловив себе на дивному: відчутті, що його спостерігають. З екрану.

Передача йшла звична — ток-шоу. Але позаду ведучого, у вікні студії, стояла фігура. Нерухома. Темна. Обличчя не видно.
Максим подумав, що реквізит, сценографія. Та наступного вечора вона була знову. І знову — в тому ж самому місці. В іншій передачі.

На третю ніч він вирішив вимкнути телевізор. Екран погас. І в його темному відображенні… постать залишилась.

Він спочатку подумав, що це він сам. Але силует був вищим. І тоншим. І голову нахиляв трохи вбік.

Максим підійшов ближче. Відображення не повторювало руху.
Воно просто стояло. І дивилось.

Він вимкнув усе з розетки. Але коли лягав спати, темний прямокутник екрана все одно притягував. І вночі йому наснилось, що він не вдома. Що стоїть десь у студії. Перед камерою. А з-за телевізора — хтось виходить.
Повільно. З тієї самої тіні.

Наступного вечора телевізор увімкнувся сам. Екран не показував нічого — тільки чорне, ніби відбитий коридор його квартири.
І в глибині — силует. Ближче, ніж учора.

Він кинув пульт, пішов спати на кухню. Але зранку прокинувся в кімнаті. Перед телевізором. І екран був увімкнений.
На ньому — він сам. Спить. Згори. Як запис з камери.

А в кутку кадру… рука. Тонка. Трохи розмита. Але точно — не його.

📘 Наступна історія — 14. “Дзвінок у двері без звуку”
Коли ти відчуваєш, що хтось стоїть за дверима. І це не страх. Це — впевненість. Бо тінь падає під щілиною. А дверний дзвінок… знятий зі стіни.