У Марії був кіт — Кузя. Спокійний, пухнастий, як валянок, трохи лінивий, трохи старий. Спав у ногах, мурчав на замовлення, часом нагло сідав на ноутбук. Усе було звично. До одного вечора.
Він змінився. Не різко — поступово. Спочатку перестав заходити в спальню. Сидів у коридорі, дивився в сторону дверей. Потім почав дряпати двері — щоночі о другій. Як по графіку. Врешті Марія впустила його. І Кузя одразу скочив на ліжко… не до неї, а до краю. Повернув голову і завмер.
Його погляд упирався в кут стелі, прямо над дверима. Там, де не було нічого — лише тінь. І він сидів так хвилин п’ять. Потім зашипів. Тихо, але довго. Як на щось живе.
Наступної ночі все повторилось. І ще наступної. Кузя не їв зранку. Тільки сидів у кутку кімнати, спостерігаючи. А коли Марія намагалась повернути його до миски, він виривався, як божевільний.
Вона сфотографувала той кут. Звісно, нічого. Але на наступний день знайшла серед фото одну, яку не робила. Розмите зображення, з темною плямою посередині. І з ледь помітною рукою на фоні. Дитяча. Відбита в склі.
Марія вирішила винести дзеркало. Перекинула його обличчям до стіни. А вранці — воно знову стояло правильно. І на запотілому склі було написано: "Де він?"
Кузя зник тієї ж ночі. Ні слідів, ні звуків, ні відкритих вікон. Лише подряпини на внутрішній стороні дверей спальні.
Марія переїхала спати в іншу кімнату. Але вночі почала чути, як щось шкрябає по підлозі. М’яко. Як лапи. І дихає — не часте, а повільне, глибоке. В тому самому кутку.
Коли вона наважилась подивитись — нічого не було. Але камера руху зафіксувала триразове переміщення "теплового силуету". Перший — біля дверей. Другий — на ліжку.
Третій — прямо над головою.
Тепер, коли вона проходить повз дзеркало, її відображення іноді зупиняється на секунду довше, ніж треба.
І очі в нього — трохи інші. Жовті. Як у кота. Але дивляться не на неї. А трохи… позаду.
📘 Наступна історія — 11. “Вікно навпроти”
У вікні будинку навпроти щовечора хтось сидить. Занадто нерухомо. І одного дня — він починає копіювати тебе.