5. Ліфт, що не веде вниз

Павло повертався додому пізно. Хмарно, ліфт старий, звичний скрип приїзду на поверх. Він натиснув кнопку “1”, як завжди. Двері зачинились, ліфт поїхав.

Але зупинився не там.

Це не був перший поверх. У віконечку на табло — не “1”, а дивний символ. Ніби перевернута вісімка. Двері відкрилися. Попереду — довгий коридор. Світло не мерехтить. Жодного звуку. Чисто. І дуже… порожньо.

Павло вирішив, що збій. Але кнопка “1” більше не світилась. І кнопок “0” чи “G” — не було взагалі. Він натискав усі — нічого. Зачинив двері. Почав шукати аварійний дзвінок. Не працює.

Двері знову відкрились самі. Той самий коридор.

Він вийшов. Пройшов кілька метрів. Всі двері однакові. Без номерів. Тиша така, що чутно, як б'ється серце.
Озирнувся — ліфта вже немає.

Просто стіна.

Він пішов далі. Часу не відчував. Все здавалося безконечним. І кожен крок лунав гучніше. Він покликав: “Гей! Є хто?” — і почув: “Є” — з-за дверей.

Він не наважився відкрити.

З того моменту він не пам’ятає, скільки ходив. Почали з’являтися вікна. Темрява за ними була неправильною — як густа рідина. На стінах з’явилися написи. Один: “Якщо ти тут — тебе вже хтось бачив.”

Коли він, нарешті, намацав двері ліфта — вони були відкриті. Усередині дзеркало. І на ньому напис пальцем:

“Назад тільки один раз. Тоді — ніколи.”

Він зайшов. Натиснув “1”. Ліфт поїхав. Коли двері відчинились — це був його поверх.

Але в дзеркалі він стояв не один. І другий Павло… не відвертався, коли він вийшов.

📘 Наступна історія — “Спи, доки я рахую”
Діти грають у хованки. Один рахує. Другий ховається. А третій… третій не грався. Він просто приєднався. І ще не знайшли всіх.