4. Дитячий сміх у ванній

Коли Оленка переїхала до нової квартири, вона тішилась: простора, тепла, і головне — тиша. Після гуртожитку це здавалося раєм. Але вже в першу ніч вона прокинулась від хлюпання. З ванної.

Вода, сміх. Тихий, дитячий.

Вона лежала нерухомо. Годинник показував 2:34. Потім — тиша. Вранці вона подумала, що то сусіди. Хоча згадала: поруч ніхто не живе. Обидві квартири зліва — порожні.

Наступної ночі все повторилося. Ті ж звуки. І ще щось: дитяча пісенька, ледве чутна. Слова неможливо розібрати. Щось про качечку.

Вранці вона знайшла дзеркало запітнілим. Хоча душем не користувалась. І посередині — маленька долоня. Дуже маленька. І слово, написане в запотілому склі: "Привіт".

Вона стерла. Посміхнулась собі в дзеркалі: напевно, жарти розуму. Але на наступну ніч сміх був ближче. І до нього додалось плескання — ніби хтось грається у воді, хлюпає руками.

Оленка підійшла до дверей ванної. Вони були закриті, але світло було ввімкнене. Вона зібралася з духом, відкрила — порожньо. Суха ванна. Але… в кутку під краном лежала гумова качка. Брудна. Стара.

Вона її викинула.

А вночі — голос.

— Чому забрала мою іграшку?

Він лунав з дзеркала. І з ванни. Одночасно.

Тепер вона заклеює дзеркало рушником. І на ніч залишає ванну відкритою. Але щоночі, рівно о 2:34, чує той самий сміх. А зранку — на дзеркалі нове слово. Сьогодні було:

"Грайся зі мною. Або я прийду до тебе."

📘 Наступна історія — “Ліфт, що не веде вниз”
Коли ліфт відкривається не на твоєму поверсі — це ще не страшно. Страшно, коли за дверима — місце, якого не існує. І вхід назад зникає.