2. Голос з-за дверей

Марина жила одна. Їй було 19, вона тільки-но переїхала в нову квартиру. Маленька “однушка” з вузьким коридором, кухнею та спальнею з низькою стелею. Звичайне житло. Тихе.

Того вечора вона лежала в навушниках і дивилась серіал. Десь ближче до півночі крізь музику почула своє ім’я. Спершу подумала, що це у фільмі. Зняла один навушник.

— Маринко, йди сюди. — голос був мамин.

Він лунав з кухні.
Тільки от мама була в селі. І мала повернутися лише за два дні.

Марина завмерла. Можливо, здалося? Вона встала, повільно пішла до дверей кухні. Вони були прочинені, за ними — темрява. Але голос повторив:

— Іди, вечеря остигне.

Її серце билося гучніше. Надто знайомий тембр. Надто спокійний. Але це неможливо.

Вона вже тягнулася до ручки…
І тут із-за спини — з кімнати — пролунав другий голос.

Той самий.

— Не йди, — сказав він. — Я ж твоя мама. Не слухай її.

Марина застигла. Холод пробіг по хребту. Вона повільно обернулася — кімната була порожня. Але голос чувся чітко. І знову:

— Не відкривай. Там щось інше.

Кухонні двері тихо заскрипіли, відкрилися ширше. Темрява наче підступила ближче.

— Чому ти не йдеш? — вже інтонація в голосі була інша.
Більше не мамина. Тверда.
Гостра.

— Ну тоді я сама піду до тебе, — пролунав шепіт.

Двері грюкнули.

Марина сиділа до ранку в кутку з кухонним ножем у руках.
Коли розвиднілось, вона подзвонила мамі. Та справді була в селі. Сміялася, що все добре.

А потім, вже перед тим, як покласти слухавку, сказала тихо:

— Мені сьогодні снилось, як хтось кликав тебе з кухні. Добре, що ти не пішла.

📘 Наступна історія — “Рука з-під дивану”
Коли дитина тягнеться за іграшкою під диван — вона не очікує, що іграшку вже тримають з іншого боку.
І чекають.