Розділ 80: Узбережжя

Джеймс стояв біля борту корабля ще кілька хвилин, мовчки спостерігаючи, як Лукас та Ілай занурюються в аналіз приладів, мов діти в нову скарбницю знань. Але всередині його щось гнітило — вага отриманої інформації, відповідальність, неясність завтрашнього дня.

— "Потрібно подумати. Подихати. Подивитись на все... ззовні."

Він мовчки рушив до автомобіля, що залишився на одному з технічних майданчиків складів. Машина завелася з приглушеним урчанням двигуна. Повільно, але впевнено він виїхав з темного підземного дока, де в товщі бетону й сталі ховалася таємниця, здатна змінити світ.

Спершу він проїхав крізь секцію старих складів — місцями порослих мохом, з іржавими металевими стінами та обваленим дахом. Вони мовчки нагадували: тут починається нове життя.

Він звернув праворуч і попрямував дорогою до нового сектора — через нещодавно прокладене кільце будівництва. По обидва боки стояли великі сталеві каркаси майбутніх споруд. Деякі вже мали бетонні основи, інші — лише розмітку та бурові установки. За кілька сотень метрів показалася воднева станція — сріблясто-біла конструкція, що виблискувала в променях сонця.

Величезні ємності, трубопроводи, генераторні модулі — усе виглядало як з футуристичного каталогу.

— "Це вже не просто острів. Це — самодостатній організм," — промовив він сам до себе.

На узбіччі кілька техніків у світло-жовтих жилетах працювали біля панелей управління. Один із них підняв руку на привітання — Джеймс кивнув у відповідь.

Далі дорога вела в сторону гідропонної ферми. Скляні теплиці переливалися на сонці, мов кришталь. Через прозорі стіни було видно зелені ряди рослин — салати, помідори, пряні трави. Роботи з довгими механічними руками методично доглядали за насадженнями. Джеймс пригальмував.

— "Коли ми тільки починали — навіть не мріяли про таке. А тепер маємо їжу, енергію, навіть техніку з іншого світу. Хто б повірив?.."

Далі за поворотом починалося житлове містечко — десятки невеликих будиночків з однаковими дахами та невеличкими двориками. Тут усе дихало спокоєм: кілька дітей бігали по вулиці, деякі дорослі щось лагодили біля своїх помешкань, інші поверталися з магазину. Джеймс помітив знайомі обличчя — поселенці, які приїхали ще з першими рейсами. Він кивнув одній із жінок, що тримала за руку доньку.

— "Це не просто проект. Це — дім для сотень людей. І я відповідальний за кожного з них."

Автомобіль неспішно виїхав із містечка й попрямував до узбережжя. Попереду розкинулося місто-порт — головний логістичний центр. Воно було набагато масштабніше: кілька поверхових будівель, офіси, складські зони, пожежна частина. Повз проїжджали вантажівки, мотоцикли. Усе кипіло, гуділо, будувалося, розвивалося.

Джеймс усміхнувся. Ця частина нагадувала йому мегаполіси континенту. Але тут було дещо інше — відчуття початку.

— "Усе це — з нічого. І лише за кілька років. А тепер ще й… корабель."

Нарешті він доїхав до спеціального майданчика для адміністрації, припаркував машину. Вийшов. Вітер із моря обійняв його. Джеймс пройшов пірсом до самого краю. Дошки під ногами видавали легке потріскування. У повітрі пахло сіллю й свіжістю.

Він зупинився.

Перед ним — океан. Безкрайній. Живий.

Він повільно розвернувся. Підняв очі на острів. Лише тепер — по-справжньому — побачив його.

— "Коли я купив це місце, думав про можливості. Про інвестиції. Але зараз… Це щось інше."

Його думки стали глибокими, мов хвилі.

— "Цей острів — нічиє місце. І водночас — моє. Він приховує більше, ніж ми здатні уявити. І тепер — це місце або врятує нас… або стане пасткою для кожного, хто сюди ступить."

Його серце билося повільно. Спокійно. Але всередині розгортався інший бій — між страхом і надією. Між відповідальністю й бажанням втекти. Між тим, що він знає… і тим, що ще попереду.

"Але я вже зробив вибір."

Вітер злегка підняв полу його куртки. Він стояв так ще кілька хвилин, сам на самому кінці пірсу. А потім повільно рушив назад.

Завтра — буде новий день.

А сьогодні — він прийняв свою відповідальність.