Розділ 76: Пробудження спадщини

У великому підземному доці панувала гнітюча тиша. Всі дивилися на корабель, ніби чекали, що він знову подасть знак — загурчить, засвітиться або навіть злетить. Атмосфера була напруженою, і хоч уже встановили апаратуру, перевірили повітря, рівень радіації, хімічний склад атмосфери всередині — ніхто не наважувався увійти.

— Ну що, Джеймсе, — озвався Лукас, зухвало стискаючи ремінь на поясі. — Оскільки саме ти змусив цю штуку прокинутися, то тобі й випала честь зробити перший крок на борт.

Джеймс глянув на нього з недовірою:

— Це таке собі привітання, знаєш…
Він обвів поглядом людей навколо — техніків, дослідників, перших поселенців, які зібралися у доку. Всі мовчали.
— Справді ніхто інший не хоче?

— Ти ж уже торкнувся його. Можливо, корабель приймає лише тебе, — озвався Ілай, знизу оглядаючи сенсори на планшеті. — Жодних ознак небезпеки. Атмосфера всередині стабільна. Ніяких пасток. Принаймні поки що.

Джеймс зітхнув і, змирившись, ступив на платформу. Металева поверхня під ногами була на диво теплою. Перший крок дався нелегко — ніби сам простір опирався цьому рішенню. Але нічого не сталося. Спершу.

На другий крок — сталося.

Усередині корабля, в темному нутрі, спалахнуло блідо-біле світло, яке заломлювалося об кути кабіни й панелей. Світло обдало Джеймса, а потім зібралося у тонку синювату лінію, що спустилася згори, мов сканер, пройшовши від голови до п’ят, а потім — знову вгору.

Люди в доку завмерли.

— Що це за... — почав Лукас, але не встиг договорити.

Простір задрижав від механічного, але чітко розбірливого голосу, що луною пронісся по всьому приміщенню. Він звучав крізь стіни, крізь голови, глибоко в грудях — ніби говорив не ззовні, а зсередини кожного.

— “Вітаємо. Біометрична ідентифікація завершена. Присутність нащадка капітана зареєстрована. Доступ до системи “Ковчег” відновлено.”

Усі завмерли. Навіть інструменти перестали працювати — ні писку, ні блимання. Лише тиша, мов сама споруда затамувала подих.

— Нащадка… кого?! — прошепотів хтось із групи.

Ілай глянув на Джеймса:

— Капітан? Це… про тебе?

— Я... ніколи не знав ні про яких капітанів у родині, — відповів Джеймс, у нього пересохло в роті. — Може, збіг? Скан помилився?

Лукас підійшов ближче, обережно тримаючись за поруччя:

— Сканери таких кораблів не помиляються. Якщо він тебе “впізнав” — це щось означає.

— “Ковчег”… — повторив Джеймс. — Що це таке?..

Тим часом світло всередині корабля стало яскравішим. Воно розкривало панелі з дивними символами, органічні текстури, схожі на сплетення нервових волокон, покриті кристалічною плівкою. Це був не просто корабель — це було щось більше. Біомашина. Релікт. Спадок.

— Джеймс, — тихо сказав Ілай, не зводячи очей з його фігури на борту. — Можливо, цей корабель належав твоєму предку. А можливо… твоєму майбутньому.

Джеймс стояв мовчки, оглядаючи нутрощі корабля, тепер заповнені м’яким, майже дихаючим світлом.

"Нащадка капітана"... Що це взагалі означає?

Цей корабель... він мене чекав?..

Я не вірю. Але він — вірить."