Розділ 75: Реакція

Приміщення підземного доку завмерло в напруженій тиші. Прожектори плавно рухалися по темним стінам, періодично фокусуючись на дивному кораблі, який стояв у центрі впадини — масивний, мовчазний і незбагненний.

Джеймс, затиснувши планшет під пахвою, повільно зійшов бетонною платформою вниз, усе ближче до загадкового об’єкта. Поруч ішли Ілай і Лукас, а ще кілька техніків зупинились на півдорозі, стримуючи подих.

— Що ти робиш? — прошепотів Лукас, дивлячись, як Джеймс підходить впритул до корабля.

— Хочу перевірити... чи справді він мертвий, — відповів Джеймс, відчуваючи, як серце б'ється в грудях швидше, ніж зазвичай.

Ілай глянув на нього з підозрою:

— Чесно, не найкраща ідея торкатись чогось, що ми навіть не можемо класифікувати. Це не техніка 20-го століття. Це щось зовсім інше.

— Але щось у ньому… знайоме, — промовив Джеймс сам до себе. Він витягнув руку і обережно торкнувся темного, матового корпусу.

У ту ж мить корабель здався оживленим. Глухий, глибокий тупий гуркіт пройшовся приміщенням, наче серце пробудилося після довгого сну. Легке вібрування пройшло по підлозі. Світло прожекторів мигнуло — один з них спалахнув і погас.

— ВІДСТРИБНИ! — закричав Ілай, хапаючи Джеймса за плече.

Джеймс різко присів на корточки, притиснувшись до бетонної підлоги. Усі, хто був поруч, інстинктивно відступили або сховалися за огородженням.

— Що це було?! — гукнув хтось із техніків з галереї вище.

— Корабель зреагував, чорт забирай! — вигукнув Лукас, перевіряючи, чи працюють його прилади. — Пішов імпульс! Але не електричний. Це щось інше — інфразвук, можливо… або навіть гравітаційна хвиля!

А тоді сталося ще дещо — на кормі корабля з’явилися вузькі горизонтальні лінії, які повільно розсувались, утворюючи щось схоже на платформу. Від місця розкриття пішов холодний туман, що стелився по підлозі.

— Воно відкривається... — прошепотів один із електриків.

Джеймс дивився на це, повільно піднімаючись. Рука ще трохи тремтіла.

— Це... не механіка. Це… біо-реактивна оболонка? Ні, навіть не так. Він реагує на контакт. Але тільки на мій.
Він замовк, озирнувшись на своїх супутників.

— Може, воно було "закодовано" на когось? — припустив Лукас. — Або... відчуває біометрику?

— Або щось інше, — додав Ілай. — Можливо, ти активував протокол верифікації. Тільки замість пін-коду — дотик, температуру, вологість шкіри. Можливо, навіть хімічний склад поту. Хто зна, як далеко зайшли технології тих, хто це створив.

Джеймс стояв, застиглий на місці, спостерігаючи, як задня частина корабля повільно відкривається. Всередині — темрява, глибока й непроглядна, але вже не така "мертва", як раніше. Світло прожекторів тепер легко ковзало по підлозі платформи, що повільно висувалася.

— Це ангар? Транспортний відсік? Лабораторія?.. — говорив сам до себе Джеймс. — Чому саме я?

— Бо, мабуть, хтось чекав, що ти прийдеш, — сказав Лукас, дивлячись на корабель вже без сарказму.

— Або він не чекав… але розпізнав. — тихо додав Ілай.

Джеймс зробив крок уперед, ближче до висунутої платформи. Вітер, що повіяв звідти, був сухим і чужим — з нотками металу, старого мастила й чогось, що нагадувало гар… але дуже старий, ніби з минулого століття.

— Ніхто не заходить всередину, поки ми не встановимо всі прилади, не перевіримо атмосферу і не оцінемо ризики. — наказав Джеймс голосно. — Це може бути все що завгодно — від лабораторії до зброї.

Всі кивнули, а він ще раз провів поглядом по кораблю й повторив подумки, вже тихо:

Що б ти не був — ти прокинувся. І це означає, що все зміниться.