Розділ 72: Темрява за дверима

Тунель поступово наповнювався м’яким жовтуватим світлом — команда техніків акуратно прокладала нову електролінію, підключаючи прожектори до щитової, яку попередньо перевірили на обриви, пробої і заземлення. Джеймс тримав у руках планшет з планом кабельних трас і спостерігав за тим, як Ілай працює з підключенням головного вузла.

— Кабель лягає добре, — промовив Ілай, закріплюючи останній відрізок біля щитка. — Навіть не віриться, що старі лінії були прокладені з таким розумом. Цей тунель не просто так зробили таким широким.

— Воно й не дивно, — відповів Лукас, обмацуючи бетонну стіну. — Подивіться на розмір. Тут легко поміститься вантажівка. А може й… щось більше.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Джеймс, не відриваючи погляду від дверей попереду.

— Та просто подумай, — Лукас знизав плечима. — Якщо це транспортний тунель, то куди він веде? Тут може бути підземний док. Справжній, як у фільмах. Вода, кораблі, підйомники…

Ілай усміхнувся:

— Не забігай наперед, поки не побачимо, що за цими дверима.

Коли останній провід було підключено, Лукас увімкнув подачу живлення. Світло наповнило тунель і м’яко торкнулося сталевих дверей. Вони були масивні, з подвійним шаром армування. Поруч — старий пульт доступу, який вдалося підключити до живлення через обхідну схему.

— Ну, час дізнатися, що за ними, — сказав Джеймс і натиснув важіль активації.

Механізм загугнів, загарчав, і двері почали повільно розсуватись. За ними зяяла непроглядна темрява. Світло прожекторів немов розбивалося об невидиму завісу — всередині кімната залишалася чорною, ніби поглинала світло.

— Щось не так… — прошепотів Ілай, і виставив перед собою ліхтар. — Я ніби світлю, але світло не проникає далі кількох метрів.

— Це не пил, не дим, — пробурмотів Лукас. — Це якась інша властивість простору… або матеріалів.

Джеймс зробив крок вперед. Світло його ліхтаря втрачалося в темряві, поглинаючись майже одразу після того, як виходило з корпусу.

— Ніби сам простір тут… інший, — тихо сказав він сам до себе. — Щось штучне? Спеціально зроблене? Чи… це якась особлива система?

Він зупинився, вдихаючи важке, злегка вологе повітря. У повітрі був запах — легкий металевий аромат, змішаний із чимось морським.

— Чуєте це? — сказав він голосніше. — Запах металу… і води.

Ілай зробив кілька кроків усередину, тримаючи в руках прилад для вимірювання вологості та тиску.

— Тут підлога… — він нахилився. — Металева. І схоже, волога. Тут були або є витоки води. А ще звук — чуєте?

Всі завмерли. У темряві ледь вловимий гул, ніби далеко-далеко працює механізм. А ще щось… як глибоке відлуння каплі, що падає у воду.

— Це… не просто кімната, — прошепотів Лукас. — Це внутрішній порт.

— Порт? — здивувався Ілай.

— Так. Подумай. Тунель достатній для вантажівки. Повітря вологе. Є запах морської води. Темрява поглинає світло — може, через темне оздоблення або спеціальне антивідбивне покриття. Усе це… нагадує вантажний шлюз. І він явно глибший, ніж ми думали.

Джеймс мовчки кивнув. Він повільно підходив до краю, і там, куди ліхтар ледве пробивав темряву, з'явився натяк на металеву платформу з бортовими кріпленнями — типові стикувальні точки для великогабаритного транспорту.

— Тут могли причалювати вантажні судна, — нарешті сказав він. — Але як? Де вода? Це ж… високо над рівнем моря.

— А якщо не з моря? — Ілай підійшов ближче. — А з підземної системи? Підземне озеро або підключення до підземних вод. Або штучна гавань?

— І якщо тут є шлюзи… — додав Лукас. — То, можливо, існує ще один вихід. Можливо, десь у скелях, про який ми навіть не здогадувались.

Джеймс зробив крок назад і подивився на двері.

— Ми тільки що відкрили внутрішній порт "Епсілону", — сказав він. — І якщо він справді працював, то питання не в тому, що сюди завозили. Питання — хто і навіщо.

І хоча у кімнаті ще нічого не було повністю видно, відчуття — змінене повітря, спотворене світло, гул у темряві — уже натякали: це місце приховує набагато більше, ніж здавалося.