Розділ 52: Тінь під землею

Ранкове сонце ще не зійшло повністю, коли на ділянці поблизу будівництва пожежної станції знову зібралися Джеймс, Френк, Ілай та кілька нових облич з археологічного сектору. Поруч — невеликий розвідувальний екскаватор, що чекав на команду копати. Усе навколо було обведено червоним шнуром — тут працювали обережно.

— Отже, план такий, — сказав Джеймс, тримаючи в руках планшет із оновленим знімком георадару. — Починаємо розкопку ось тут, за десять метрів від краю порожнини. Йдемо вниз під кутом. Якщо все буде стабільно — прориваємося тунелем у саму порожнину.

— Глибина та ж сама — два з половиною метри? — уточнив Ілай.

— Так. Але тримай око на сенсори. Якщо отримаємо якісь зрушення чи просідання — зупиняємося.

Френк, який стояв поруч із ноутбуком, кивнув:

— Я вже підключив гравіметричні сенсори. Будь-яка зміна тиску — отримаємо миттєве сповіщення.

— Головне — не влізти у щось, що обвалиться під ногами, — додав хтось із архітекторів.

— Саме тому ми копаємо не прямо над порожниною, — зосереджено відповів Джеймс. — Поводимось так, ніби це архітектурна цінність. Поки не доведемо протилежне.

Машина почала рити. Спочатку — шар чорнозему, потім — щільний глинистий ґрунт, а ще нижче — тверда порода. Через кілька годин було вирито похилий коридор, що закінчувався глухою стіною з ущільненого каменю.

— Схоже, далі тільки вручну, — зітхнув один із робітників, витираючи піт.

— Не схоже на природну породу, — промовив Ілай, нахиляючись. — Бачиш ці лінії? Це не тріщини. Це… шви. Як між плитами.

— Штучна кладка? — перепитав Френк.

— Можливо. І схоже, стара. Дуже стара.

Джеймс нахилився ближче, провівши рукою по каменю.

— Цей стиль кладки… я бачив схожі зразки у звітах про старі ізольовані форти. Деякі з них були частинами довоєнних укріплень.

— А може, ще старіші, — додав архітектор Томсон, який досліджував морську фортифікацію. — На початку сторіччя на островах часто будували склади, сховища, шпиталі під землею. І якщо тут був доступ із бункера...

— Значить, це — частина старої системи, — підсумував Джеймс. — Нам треба знайти вхід, не ламати стіну. Обійдемо трохи лівіше і спробуємо підкопатись збоку, зробити пробне вікно в цій кладці.

— Безпечніше буде працювати з мікробуром, — запропонував Френк. — І потім уже йти з оптоволоконною камерою.

— Гаразд. Зробімо все як слід.

Доки розгортали обладнання, капітан Рей наблизився до Джеймса з серйозним обличчям:

— Мені це не подобається. Тут щось є. І воно… чекало.

— Ми не відкриваємо нічого, поки не зрозуміємо, що це, — відповів Джеймс. — Якщо буде хоч натяк на небезпеку — усе зупинимо.

— Це вже не просто пожежна станція, друже. Це — щось більше.

Джеймс мовчки кивнув, вдивляючись у темний, похилий хід униз. Камінь, тиша, очікування.

Під землею знову пробуджувався голос минулого.