Розділ 45: Прощання з островом

Вечір перед відплиттям був особливим.

У великій їдальні, що вже стала для хлопців чимось на зразок другого дому, пахло запеченою рибою, свіжим хлібом і солодкими фруктами. Марта метушилася між столами, стелила найкращі скатертини, виставляла ще гарячі страви. Хлопці сиділи в центрі, трохи ніякові, але щасливі.

— Ви тільки спробуйте цей пиріг! — підморгнула Марта, підсовуючи до Лукаса тарілку. — Я зробила його спеціально для вас. Із любов’ю.

— Пані Марто… це найкраще, що я їв за все літо! — щиро сказав Джоуї, підморгнувши Бену. — Салат з морських водоростей… та ще й із перцем! Ви чарівниця!

— Ха! Якби всі чоловіки так це визнавали, світ був би кращим, — засміялася вона.

— Ви нам як мама на цьому острові, — пробурмотів Марк, тримаючи ложку з гарбузовим кремом. — Чесно.

— І не тільки на острові! — вигукнув Лукас. — Якби в нас у Нью-Йорку була така їдальня… ми б ніколи зі школи не йшли!

— Ой, діти мої… — зітхнула Марта й обійняла Лукаса за плечі. — Я вас запам’ятаю. І дуже чекатиму назад.

Після вечері — сцена з лампами, гітарами та сміхом. На невеличкій відкритій платформі, що служила літньою сценою, хлопці з місцевими розклали дерев’яні лави, ввімкнули старенький грамофон, принесли кілька гітар. Хтось заграв знайому пісню, і вже за кілька хвилин усі плескали в долоні, хтось пішов у танок. Один із хлопців — Бен — навіть вийшов на сцену та заспівав блюз про островітян, викликавши овації.

— Якщо я колись стану музикантом, ви знатимете, з чого все почалося, — сказав він у мікрофон і вклонився.

Наступного ранку

Сонце ще не встигло піднятись над горизонтом, а в гуртожитку вже лунала метушня — рюкзаки, коробки з сувенірами, складені речі.

— Мій ніж! Хто бачив мій складаний ніж? — гукнув Марк.

— У тебе в черевику, як завжди, — відповів Джоуї, витягуючи його. — Як ти ще його не загубив у генераторі.

На подвір’ї вже чекав автобус. Алекс стояв поруч, руки в кишенях, мовчки спостерігаючи, як його учні прощаються з іншими техніками, з якими працювали в бункері. Були обійми, дружні потискання рук, обіцянки написати листи.

— Ви мене здивували, хлопці, — сказав один із старших електриків, Гаррі. — Якщо колись шукатимете роботу — я вас згадаю.

— Ми не забудемо, як ви нас терпляче вчили мотати кабелі! — всміхнувся Лукас.

Біля порту вже стояли майже всі — працівники гідропоніки, пожежники, лаборанти, навіть Брукс, який рідко приходив на такі події.

— Ви встигли лишити про себе згадку, — сказав він, звертаючись до всієї групи. — Не багато хто за місяць практики лишає по собі стільки добрих слів. Пишайтеся цим.

— Ми вас не підведемо, пане Бруксе! — гукнув Бен. — Обіцяємо!

— Діти… групове фото! — вигукнула Марта, витираючи очі й махаючи хустинкою. — Хлопці, зберіться!

Всі посміхалися, коли старий фотоапарат клацнув кілька разів. А потім хлопці почали підніматися на борт невеликого вантажно-пасажирського корабля.

— Алекс! — гукнув Джоуї. — Ви ж приїдете до Нью-Йорка?

— Якщо приїду — обіцяєте екскурсію по майстернях? — усміхнувся Алекс.

— Та ви що! Ми вам ще покажемо наші проєкти з третього курсу! — вигукнув Лукас.

Хлопці махали з палуби, кричали іменами друзів, сміялися, кидали погляди на острів. Вони стояли на носі корабля до останнього моменту, поки берег не зник у тумані.

— Бен… — сказав Марк. — У мене таке відчуття, ніби ми поїхали не з практики… а з дому.

— Можливо, ми й справді побували вдома… на острові, який живе всередині.