Розділ 41: День без гайкового ключа

Через три дні після прибуття юних техніків, коли руки вже звикли до металу, а голови — до схем, їм вперше дали вихідний. Ранок був ясний, повітря пахло свіжістю моря і нагрітою деревиною складів. Група зібралася біля центральної площі містечка, де вже чекав старенький вантажний автобус із лавками замість сидінь. За кермом сидів Петро, а поруч — Брукс, старий картограф і місцевий оповідач.

— Ну що, молодь, сьогодні гайки лишаємо в майстернях, — промовив Брукс, зістрибуючи з підніжки. — А беремо із собою вуха і трохи уяви.

Хлопці посміялись. Алекс зайняв місце в кінці автобуса, трохи віддихуючись після чергового вечора зі звітами. Він підморгнув Джоуї й Бену, які вже сперечались про те, хто краще водить дриль.

— Поїхали, — хлопнув Петро по панелі, і автобус рушив.

Перша зупинка — старий причал

Автобус зупинився на невеликому узвишші біля моря. Старий причал, наполовину зруйнований, стояв як мовчазний свідок перших кроків людства на цьому острові. Дощем вмиті дошки, іржаві кріплення — усе дихало спогадами.

Брукс вийшов першим, сперся на свою палицю й обвів поглядом учнів.

— Саме тут, хлопці, усе почалося, — промовив він із тихою повагою. — Два роки тому. Не п’ять. Два. Але відчуття, ніби пройшла ціла епоха.

Хлопці зупинилися поруч. Вітер з моря колихав волосся й натягував сорочки на плечах.

— Тут висадилась перша експедиція, — продовжив Брукс. — Люди вийшли на цей берег з надією. Каміння, пісок, буревії… жодного дерева, жодної будівлі. Нічого, крім рішучості.

— А як збудували порт? — спитав Джоуї, придивляючись до залишків старого настилу.

— Швидко. За два тижні. Зі старих балок, металу, що привезли із собою. Але рано зраділи. До кінця місяця перший справжній шторм просто змів усе.

— А чому не втрималося? — поцікавився Лукас.

— Бо не слухали землю, — відповів Брукс, дивлячись у далечінь. — Ми тоді все ще мислили, як у місті. За кресленнями. За розрахунками. А тут треба було дивитись на скелі, на те, як хвиля б’ється в берег. Острів не приймає аби кого. І особливо не прощає зневагу.

Хвилину панувала тиша.

— Після того був Великий шторм, — озвався він уже тихіше. — Найгірший із усіх, що я бачив. За одну ніч табір затопило. Море дійшло до наших спальників, розірвало ангар, знищило перші лабораторії.

— А люди? — пролунало несміливе.

Брукс зітхнув. Очі його потемніли.

— Двадцять три душі. Загинули того дня. Більшість — просто зникли в хвилях. Декого ми знайшли... Але не всіх. Один із них був мій друг — геолог Ерні. Ми разом планували дослідження підземних джерел. Його тіло не знайшли й досі.

В автобусі було тихо. Навіть мотор не гуркотів — Петро вимкнув його, вловивши настрій моменту.

— Але саме тоді ми змінилися, — продовжив Брукс після паузи. — Ми почали не будувати — а слухати. Вивчати. Бурити землю, читати її. Ми прийняли правила острова. І лише після цього... почалась справжня історія.

Він повільно рушив убік — до невеликого кам’яного постаменту. На ньому була металева табличка з двадцятьма трьома іменами.

— Ми поставили пам’ятник. Просто, без пафосу. Щоб кожен, хто сюди прийде, знав: острів забирає тих, хто поспішає. І шанує тих, хто працює з серцем.

Хлопці стояли мовчки. Хтось ізняв кепку. Хтось просто втупився в імена.

— А ви не хотіли здатися? — спитав несподівано Джек.

Брукс усміхнувся куточком вуст.

— Хотіли. Багато хто поїхав. А хтось лишився. Бо знав: якщо не ми — то хто?

Лукас підійшов ближче до постаменту й провів пальцем по одному з імен.

— Ми будемо пам’ятати, — тихо сказав він.

— І це найголовніше, — кивнув Брукс. — Бо пам’ять — це фундамент. Без неї — нічого не встоїть.

Автобус знову загуркотів. Петро дав знак, що час їхати далі. Хлопці повернулись на місця, вже мовчазні, з новими думками в очах.

А острів мовчки дивився їм услід. Він теж пам’ятав.

Наступна зупинка — пагорб із видом на долину

Автобус повільно зупинився на краю широкого пагорба. Звідси, мов на долоні, було видно простору зелену долину, де сріблились теплиці, між якими снували постаті працівників. Сонце відбивалося у скляних дахах, і весь комплекс виглядав живим — дихаючим, працюючим організмом серед дикої природи.

— Це все — результат другого етапу, — озвався Брукс, виходячи з автобуса й піднявшись на невелике кам’яне підвищення. — Колись тут була пуста, суха земля. А зараз — гідропонна станція, що годує половину острова.

— Тут купа народу працює, — помітив Джек, дивлячись униз. — І всі — наче мурашки.

— Десятки людей, — підтвердив Брукс. — Починали з двох контейнерів і вирощували тільки салат і редиску. Тепер у нас понад двадцять видів культур: огірки, помідори, шпинат, навіть полуниця. Води, як завжди, бракує, але система замкненого циклу добре себе показала. Жодна крапля не марнується.

— А скільки ви тут живете? — запитав Бен, закинувши рюкзак на плече.

— Я — з перших. Вже минуло два роки, відколи я ступив на цей острів. Хтось приєднався пізніше, хтось поїхав. Але ті, хто пережив перший шторм — залишились. Бо після того шторму ми всі вже не були тими самими.

— Шторм... Це той, про який ви раніше казали? — уточнив Марк.

Брукс кивнув. Його погляд ковзав по лінії теплиць, ніби він бачив крізь них.

— Він нас зламав. І перебудував. І відкрив. Ми зрозуміли, хто ми є, і що маємо бути однією командою. Це був не просто вітер. Це був іспит.

— А навіщо ви взагалі сюди приїхали? — з цікавістю спитав Марк. — Тут же... ну, це ж кінець світу.

— Саме тому, — тихо відповів Брукс. — Тут не чути міст. Немає політики. Немає реклами й клаксонів. Лише земля, небо й люди поруч. Ми хотіли побудувати щось нове. Без бруду минулого. Без тіней. Проста формула: світло — люди — земля.

— А як ви зрозуміли, що все вийде? — запитав Лукас.