Розділ 40: Інші руки, інші голоси

У підземному просторі бункера, де працювали юні учні з Нью-Йорка, стояв аромат мастила, металу і теплого поту. Вони розбирали дизель-генератор, що вже десятки років не подавав ні іскри, ні звуку. Для когось — просто старий металобрухт, для них — перша велика майстерня життя.

— Ти гайку не туди вкручуєш, — кинув Бен до свого напарника, Джоуї.

— Ага? А куди, розумнику? Вона ж тут і стояла!

— Та стояла криво. Із-за цього сальник тек. Алекс казав: "Думай, чому деталь стоїть саме так, а не інакше".

— Хм… може, ти й маєш рацію. — Джоуї почухав потилицю. — Давай переробимо.

— Хлопці, не соромтеся питати, — втрутився один із старших техніків, Майкл. — Ми тут не щоб кричати, а щоб вчити. І гайки — це ще квіточки.

— А які ягоди? — озвався ще один хлопець, на ім’я Лукас, що займався схемою електропроводки.

— Ягоди — це коли забудеш підключити заземлення, а потім весь щит летить у повітря, — посміхнувся Майкл. — Було у нас таке колись. Після того я сивий пішов спати.

— У вас ще є волосся? — засміявся Лукас.

— Ще трошки. Тримаю для особливих випадків.

Неподалік Алекс наглядав за групою і час від часу щось нотував у записнику. Він глянув на роботу Лукаса та покрутив головою.

— Зачекай-но, — підійшов ближче. — Синій провід куди ведеш?

— До контакту на третій клемі.

— А повинен?

— Ем… — Лукас знітився.

Алекс усміхнувся.

— До четвертої. Подивись уважніше — вона підключена до реле відключення. Якщо зробиш помилку — згорить плата. Пам’ятай: кожен дріт тут — як слово в реченні. Переплутаєш — ніхто не зрозуміє, а потім усе доведеться переробляти.

— Я зрозумів. Дякую.

— Оце вже інша справа. Далі ти сам.

Поруч один із місцевих електриків, Джонні, перемовлявся з напарником.

— Слухай, ці хлопці хоч і юні, але тямлять. Вчора один із них — Марк — знайшов старий обрив в проводці, який ми два тижні ігнорували.

— Таки? А я думав, що вони лише по гайках.

— Ага. І що найцікавіше — виправив його сам. За інструкцією, з книжки. Я в їхньому віці тільки лампочки міняв.

— Добре, що Алекс їх привіз. Видно, хлопці не дарма сюди приїхали.

Тим часом, на південному узбережжі, містечко біля старого маяка жило своїм розміреним життям. У крамниці Грейс розставляла свіжі овочі, привезені з гідропонної станції — хрумкі листи салату, редиска, трохи зелені. Все вирощене тут, у теплицях.

— Чиста, без ґрунту. Навіть мити не треба, — казала вона місцевій жительці пані Еллі.

— І все ж, скучаю за звичайною картоплею, — усміхнулась та. — Зі шкіркою, землею і бабусиним запахом.

— І на те прийде час. Ми тут усе виростимо.

На станції гідропоніки лаборанти обговорювали нову систему живлення.

— Здається, зменшимо кількість фосфору, — мовив один із них, Луїс. — Листя надто темне.

— І вітамін C знизився на 3%. Можливо, знову проблема з освітленням.

— Або з рН. Треба перевірити резервуари.

У невеличкому кафе молоді робітники відпочивали після зміни. Дехто грав у шахи, інші обговорювали плани на вихідний.

— Кажуть, Джеймс хоче відкрити нову лабораторію ближче до лісу.

— Та хай відкриває. Головне — не тягнути нас туди працювати.

— Я б пішов. Там тихо. І ліс поруч — можна грибів назбирати.

— А ти що, мисливець?

— Ні, романтик.

У гуртожитку старший технік Брендон розповідав юнакам байки перед сном:

— А бувало таке, що ми вночі чули, як щось працює в старому секторі. Генератори вимкнені, а щось гуде. Може — вентиляція, а може й ні.

— Може, духи інженерів? — прошепотів Лукас.

— Може, ті, хто будували до нас. А може… просто стара труба. Але коли ти живеш у таких місцях — треба мати повагу до кожного звуку. Бо іноді саме він рятує життя.

Хлопці втихомирились, замислились. За стінами гуртожитку шуміли дощі, а над островом клубилися хмари. Але в середині — було тепло, світло і живе. Всі ці люди, кожен на своєму місці, творили щось більше, ніж просто базу чи станцію. Вони творили спільноту.