Розділ 39: Плани на майбутнє

День уже впевнено перетнув свій екватор, коли хлопці занурились у роботу з головою. Металеві кришки знімались, проводи звисали, масляні плями поволі розтікались під ногами. В бункері панувала тиха, але насичена атмосфера — нове покоління вивчало стару техніку, і в цьому було щось символічне.

Джеймс саме слухав черговий звіт одного з техніків, коли до нього підійшов офіцер зв’язку.

— Сер, вас викликають до телефону. І… вас чекають на водневій станції. Там потрібне ваше особисте схвалення щодо наступного етапу.

Джеймс кивнув, поглянув на Алекса, що саме давав Семові настанову як правильно прочищати клапан системи подачі пального.

— Алекс, я ненадовго. Мене викликають нагору. Якщо щось — ти знаєш, де мене знайти.

— Не хвилюйся, Джеймсе, — усміхнувся Алекс. — Вони справляються добре. Я прослідкую.

Біля виходу з бункера його вже чекав позашляховик. За кермом сидів Марко Бейлі — інженер з важкою ходою, завжди мовчазний, але в потрібний момент — проникливий.

— Поїхали? — запитав Марко, коли Джеймс сів у машину.

— Так, дякую, що підхопив.

Автомобіль рушив з місця, колеса пробігли по вологому щебеню нової дороги. Вони проїжджали повз гідропонну станцію, що вже потроху оживала, далі — будівельні модулі, нову лінію ретрансляторів і, нарешті, поворот на водневу електростанцію.

— Ти знову в русі, — промовив Марко, не зводячи очей з дороги. — І все далі й далі. У тебе ж планів більше, ніж часу.

Джеймс усміхнувся, сперся на дверцята.

— Здається, ти правий. Я не встигаю за власними ідеями. Але все одно мушу їх тягнути. Цей острів… він не просто клаптик землі. Це — шанс.

— І що ти плануєш тут зробити? — Марко трохи збавив швидкість на повороті.

— Багато чого. Тут буде воднева електростанція, міні-ГЕС, система енергозабезпечення автономного рівня. Ми перетворимо це місце на живу лабораторію. І не тільки технічну. Людську також. Випробування нових форм співіснування, нових рішень. Але я також розумію, що не все встигну.

— У сенсі?

— Я не маю ілюзій, Марко. Частина ідей залишиться на папері. Частина — в голові. Але все, що ми встигнемо зробити — залишиться. І це важливо. Якщо навіть половина задуманого запрацює — цього вже буде достатньо, щоб надихнути когось далі.

Марко кивнув. Довгий час він мовчав, лише дивився вперед.

— І все ж, — тихо додав він. — Чому саме тут? Стільки зусиль, стільки ресурсів…

— Тому що це місце не зіпсоване, — відповів Джеймс. — Тут ще можна щось побудувати з чистого аркуша. Без політики. Без шуму. Без метушні великого світу. І, головне, — з людьми, які справді хочуть змін.

— А секрети? — зиркнув на нього Марко. — Тут є те, що ти не показуєш нікому.

— Є, — визнав Джеймс. — Але кожен острів має свої таємниці. Не всі з них потрібно розкривати відразу. Не всі готові побачити правду. Але час покаже.

Марко більше не став розпитувати. Він лиш трохи сильніше стиснув кермо і натиснув на газ.

Коли вони під’їхали до платформи водневої електростанції, будівельники вже зібралися навколо технічних креслень. Інженери переглядали зміни в конструкції, вказуючи на нові зони укріплення резервуарів. Один із них, побачивши Джеймса, швидко рушив до нього.

— Пан Джеймс, для початку фундаментних робіт потрібне ваше схвалення. Ми заклали основу під охолоджувальні шахти, але зміни в рельєфі можуть вплинути на стійкість сховища.

Джеймс уважно поглянув на креслення, прислухався до коментарів, а тоді рішуче кивнув.

— Починайте. Але додайте ще шар термоізоляції. Безпека — пріоритет.

І доки будівельники бралися до роботи, Джеймс ще раз кинув погляд у бік моря, що сіріло на обрії.

"Скільки ми ще встигнемо?" — подумав він. — "І скільки залишиться для тих, хто прийде після нас?"