Розділ 35: Кабель, що з’єднує

Штаб-будівельників, тимчасово розміщений у великому наметі біля південної дороги, гудів як вулик. Дощ, що крапав з самого ранку, не зупиняв робіт — лише надавав їхнім рухам ще більшої мети. Джеймс стояв над розгорнутою картою острова, слухаючи радіопередачу з бункера. Зв’язок постійно хрипів, а в деякі моменти взагалі обривався.

— …повторюю, основні двигуни не реагують… переключились на зовнішній живлення… чекаємо… — голос Джуді знову зник у тріскоті.

Джеймс натиснув на кнопку трансмітера й зітхнув.

— Все, досить. Ми маємо тягнути лінію зв’язку до бункеру.

— Вже втретє обривається, — погодився один із техніків, Петро. — В тій зоні багато магнітного шуму. Радіо не стабільне.

— Коли ми з ними не на зв’язку — ми вразливі, — сказав Джеймс. — Якщо щось станеться всередині, і ніхто не дізнається про це… Це — недопустимо.

Він обернувся до штабного інженера Іллі, що працював над прокладкою енерголіній до майбутньої міні-ГЕС.

— Слухай, скільки часу потрібно, щоб протягнути тимчасовий кабель зв’язку до Епсілону?

Ілля замислився, піднімаючи очі до схеми електромережі острова.

— Якщо говоримо про тимчасову лінію — польовий зв'язок, із посиленою міддю в оболонці… думаю, пів дня. Можемо пустити по маршруту ліворуч від основної дороги. Там уже частково розчищено під будівництво.

— А енергії їм вистачить? — уточнив Джеймс.

— Для живлення передавача — так. Головне, щоб ми розмістили ретранслятори кожні кількасот метрів. Там рельєф змінюється, можливі перешкоди.

— Добре, — Джеймс розвернувся до інших. — Передай по команді: зібрати дві бригади. Одна — тягне кабель, інша — встановлює ретранслятори. До вечора я хочу мати стабільний канал.

— А якщо піде злива? — запитав один із молодших електриків.

— Тоді працюйте швидше, — посміхнувся Джеймс. — І принесіть більше ізоляційної стрічки.

Пізніше, сидячи за столом зі старим картографом Бруксом, Джеймс нахилився над планом майбутньої електроводневої станції. Вода, що мала надходити з міні-ГЕС, повинна була забезпечувати обидві цілі: обертати турбіни для генерації та живити систему електролізу для виробництва водню.

— Ми не зможемо довго триматись на дизелі, — пробурмотів Джеймс. — Це тимчасово. Занадто гучно, занадто нестабільно… і неекологічно. Якщо ми хочемо збудувати справжню автономну базу — потрібна воднева система. Чиста, ефективна.

Брукс відклав олівець.

— І небезпечна. Водень — легкозаймистий. Нам потрібно буде добре продумати систему зберігання. І локацію. Не ближче, ніж п’ятдесят метрів до житлових або лабораторних модулів.

— Знаю. Тому й хочу поруч із міні-ГЕС. По-перше, вода. По-друге — вже є дорога. Ми сьогодні спроектували трасу до ГЕС. Якщо вдасться — подовжимо її до платформи водневої установки.

— А резервуари?

— Сховища під землю. Природне охолодження. Якщо температура не підніматиметься вище 20 градусів, ризик буде мінімальним.

І тут Ілля повернувся до них із планом у руках.

— Маємо пропозицію по трасі кабелю. Пройдемо через долину з півночі, минаючи розлом. Ґрунт там м’який, копати легко, але потрібна буде додаткова анкерна фіксація — слизько після дощу.

Джеймс кивнув.

— Розпочинайте. Передайте в бункер — ми скоро будемо на прямому зв’язку. І скажіть, щоб трималися. Допомога поруч.