Розділ 34: Машини, що не ожили

Повітря в генераторній залишалося важким, застиглим, майже в'язким. Попри щільно прилягаючі маски, всі вже відчували металевий присмак у роті — то був не просто пил. Це був коктейль із часом забутих домішок: старі пари мастила, мікроскопічні сліди дизеля, і, можливо, ще щось невідоме, що проникало крізь пори бетону десятки років.

— Тридцять років без провітрювання… — пробурмотіла Джуді, підсвічуючи ліхтарем у темний кут, де тягнулися переплетені кабелі. — Це як спуститися в шлунок сплячого звіра.

Богдан, один із молодших техніків, нахилився до пульта запуску й витер лоба, залишивши брудну смугу на шкірі. Його пальці ковзнули по важелю керування тиском.

— Усі вентилі відкриті? Тиск у нормі? — запитав, поглядаючи на шкалу манометра, що тремтів на межі зеленої зони.

— Вентилі відкриті, масло в нормі, трубки — щонайменше зовні — цілі, — відповів старший технік Олівер, перевіряючи з'єднання біля другого двигуна. — Але цей запалювальний блок... чорт, він виглядає як шматок вугілля з дротами.

— А можна вже просто запустити? — нетерпляче кинув Лео, тримаючи в руках вогнегасник. — Скільки ще ми будемо готуватись?

Олівер глянув на Джуді, яка стояла біля панелі з потертою табличкою “ЗАПУСК I: ДИЗЕЛЬ A”. Її руки тремтіли, але вона кивнула у відповідь.

— Добре. На рахунок три.

— Один... два... три!

Глухий клац. Потім ще один. Довга, напружена пауза.

Нічого.

— Ще раз! — пролунав чийсь голос, роздратований і знервований.

Другий запуск — аналогічний результат. Третій — зі слабким деренчанням і ледь чутним хрипом. Потім раптовий пшшшш — і одна зі старих труб почала диміти.

— Вимикай! Вимикай! — закричав Олівер, миттєво стрибнувши до панелі контролю. — Перегрів на другому контурі, не бачиш?!

Джуді зірвала важіль аварійного вимкнення, в той час як Богдан вже тягнув повітряний клапан, спускаючи зайвий тиск із системи.

Знову — тиша. Мов після невдалої реанімації. Генераторна задихалась у напівмороку, білий дим повільно клубочився з-під труб, змішуючись із запахом прогорілої солярки, мастила і старого металу.

— От чорт... — прошепотів Богдан, опершись на стіну. — Хіба хтось вірив, що вони запустяться? Це було б диво.

— Вони стояли тут, можливо, ще з сорокових… — сказав Лео, сідаючи прямо на трубу. — Це не машини. Це мумії. Мумії з болтами.

Джуді втомлено стягнула маску з обличчя і провела долонею по волоссю.

— Але ми все зробили як слід: продувка, масляна система, тиск, електропуск — навіть вручну прокрутили маховик, щоб уникнути гідроудару.

— А ізоляція? — Богдан показав на розсипані шматки кабелю, які лежали під ногами. — Вони сипляться, як крейда. А запалювальні котушки — ніби після бомбардування.

— Досить, — різко сказав Олівер. — Все. Відмовляємося від пуску. Це небезпечно. Переходимо до плану Б.

— А він узагалі існує? — гірко всміхнувся Лео.

На мить усі замовкли.

— Є. Дизель, що ми привезли з собою, — обережно сказала Джуді. — Можемо підключити його до основної лінії живлення. Принаймні освітлення отримаємо.

— Тимчасово, — погодився Олівер. — Але ми маємо зрозуміти: без серйозної реконструкції — цей бункер мрець.

— Я б навіть не намагався відновити це мотлох. Нове треба. І більше, — додав Богдан. — Інакше ми будемо просто латати труни.

Через годину команда стояла біля входу до великого залу, що колись слугував лабораторним центром. Усі були виснажені, з пилом на обличчях, з чорними долонями, але нарешті — зі свіжим планом.

Олівер розгорнув стару карту комплексу, що виглядала так, ніби її знайшли під уламками часу.

— Якщо ми хочемо перезапустити комплекс — нам потрібна нова енергосистема. А значить: нова генераторна. А ще краще — новий енергоблок.

— І це значить бурити, — сказав Лео, оглядаючи бетонні стіни. Він підійшов до однієї, постукав — глухий звук, потім майже порожній.

— Тут порожнеча за два метри. Думаю, там резервна камера або склад. Якщо прокладемо тунель, то зможемо винести енергетичний модуль у більш стабільну зону.

— Вентиляція теж стара. Усі ці шахти ледь тягнуть. Без оновлення — не вивеземо навіть базове навантаження, — додала Джуді.

— Добре, — Олівер відступив на крок. — Завтра збираємо проби породи. Потім — планування шахти. І так: нам потрібні ще люди. Будівельники, електрики, бурильники.

— І один психоаналітик, — хрипко сказав Лео, глянувши в темний коридор, що вів углиб бункера. — Бо щось мені не подобається, як цей бункер мовчить.

— Може, він слухає, — усміхнувся Олівер. — І чекає.

Тиша знову впала — густа, гнітюча. Генераторна була лише початком. І старі стіни все ще зберігали свої таємниці.