Розділ 33: Лінії майбутнього

Табір будівельників на узбіччі вузької долини гудів від роботи — шум металу, удари молотків, хрускіт землі під черевиками. Але Джеймс відійшов убік, до імпровізованого намету зі зв’язком, де стояла польова рація й гучний польовий телефон, з'єднаний із центральним штабом у таборі.

— З’єднайте мене з інженерним відділом, — сказав він у трубку. — Негайно. Нехай будуть на лінії і проектанти, і топограф.

Через кілька хвилин коротке потріскування дало сигнал — зв’язок встановлено.

— Тут Джеймс, — почав він. — Передаю координати. Це в долині під південним кряжем, де ми прокладаємо водозабір для міні-ГЕС. Я хочу, щоб завтра сюди прибули головні інженери, архітектори та Лідія — вона працювала над енергетичними картами. У нас буде новий проект. Важливий. І незвичний.

Наступного ранку, ближче до обіду, з лісу виїхав вантажівка з написом "Технічна група". За нею — військово-сіра машина з архітектурним відділом. З машини першою вийшла Лідія, в окулярах, з мапами, що стирчали з-під куртки.

— Джеймсе, — кивнула вона. — Кажуть, ти щось придумав. Грандіозне?

— Не грандіозне. — Він провів рукою по повітрю, показуючи навколишні схили. — Але потрібне. І важке. Ми не витягнемо довго на дизелі. Це тимчасове рішення. А нам потрібна перспектива. Тиха, чиста, стійка. Тому — експериментальна воднева електростанція.

Інженери, які стояли поруч, переглянулись.

— Це те, про що ти згадував на зборах? Паливні елементи на базі електролізу? — уточнив Мілан, головний інженер-механік.

— Саме так, — відповів Джеймс. — Але тут, у цій долині. Поруч із джерелом води та потенційною міні-ГЕС. Ми використаємо електроенергію від турбіни для розкладання води, отримаємо водень, стиснемо його, зберігатимемо в балонах. Поступово інтегруємо в енергосистему острова.

Лідія вже розгортала карту рельєфу.

— Тут дуже стрімкий підйом, — сказала вона, вказуючи на східну сторону. — Але з південного заходу можна зробити заїзд. Потрібно буде прокласти нову ґрунтову дорогу, приблизно два з половиною кілометри. Якщо будемо дотримуватись ухилу не більше 7%, техніка зможе проходити навіть у дощ.

— Основу треба підсипати гравієм, — додав Мілан. — А потім — геотекстиль і ущільнення. Робимо відразу на важку техніку. І ще: біля самої станції варто облаштувати маневровий майданчик. Метрів 20 на 30.

— І підвід повітря, — раптом вставив хтось із молодших інженерів. — Якщо ми працюємо з воднем, система має бути герметичною, але з додатковими клапанами. Нам потрібна безпечна вентиляція.

Джеймс слухав мовчки, а потім знову заговорив:

— Подумайте також про захист від зсувів. Тут скелі нестабільні. Нам потрібні дренажі, можливо — бетонні підпірні стіни з армуванням. Я не хочу, щоб одна злива змела цю лабораторію в море.

— А резервуари для водню? — запитала Лідія.

— Можемо використати старі сталеві баки, які ми знайшли на півночі. Обробимо зсередини антикорозійним складом, ущільнимо прокладки. Це — перший етап. Далі буде складніше. Але почнемо з малого.

— Ще одна річ, — додав Мілан. — Ми зможемо побудувати тестовий електролізер зі скляним осередком і низьковольтною системою. Побачимо, як поведеться вода з місцевого джерела. Якщо в ній багато солей або домішок — доведеться будувати попереднє очищення.

Джеймс кивнув, підходячи до самого потоку. Він знову сів на камінь, слухаючи, як вода перетікає через каміння, розбивається й зникає за поворотом.

— Починайте розмітку дороги. Завтра зранку — перші бульдозери. Цей проект — не про виживання. Це — крок у майбутнє. Якщо ми тут надовго, ми повинні жити не як колоністи, а як нове суспільство. Тихе, чисте. І вкорінене.

І доки команда міряла рулетками схили, креслила ескізи на дощечках і сперечалась про діаметр труб, Джеймс відчув — це не просто інфраструктура. Це вже була ідеологія.