Двері мовчали.
Упродовж усього дня над скельною тишею лунали удари молотів, рев компресорів, скрегіт металу об метал. І все — марно.
Оскар спочатку наказав встановити ручну домкратну систему з важелями, надіючись, що двері мають внутрішній зсувний механізм. Але навіть після кількох годин натиску броньована плита залишилась незворушною.
— Вона не прогинається навіть на міліметр, — сказав він, витираючи руки в брезентову ганчірку. — Як частина моноліту.
Марта досліджувала поверхню в пошуках прихованих елементів. Знімала відбитки, обливала тонким шаром вапняного розчину, щоб виявити рельєф. Знову — нічого. Лише шорстка поверхня з написом і незрозумілі борозни вздовж країв, ніби частина якогось герметизованого механізму.
— Це не просто двері, — зітхнула вона. — Це шлюз. І якщо він закритий — значить, на те була причина.
Джеймс мовчки спостерігав, як двоє працівників намагаються прорізати край болгаркою. Іскри сипались каскадом, облизували сталь, але навіть через десять хвилин напруги диск лише залишив подряпину.
— Ця штука міцніша за корабельний броньований корпус, — буркнув Ервін. — Навіть танк не допоможе.
— І ми не знаємо, чи варто взагалі туди лізти, — додала Марта.
Однак Джеймс мовчав. Усередині нього боролися два голоси: один наказував обережність, другий — відкривати, будь-якою ціною. Не тому, що там скарб чи зброя. А тому, що за цими дверима була відповідь. На що саме — він ще не знав.
Після чергової невдалої спроби використати пневматичні клини, Оскар гримнув по металу кулаком:
— Та що ж ти за тварюка така...
Відповіддю було лише глухе відлуння — холодне, наче голос самої глибини.
Коли вечірнє сонце впало за обрій, усі змучено розсілися довкола розкопу. Двері стояли так само — непорушно, бездоганно, мов частина кам’яного ландшафту.
— Завтра знову, — пробурмотів Джеймс, піднімаючись. — Але вже іншим шляхом. Якщо вони не відкриваються силою — можливо, є ключ.
— А якщо ключа не існує? — тихо запитала Марта.
Джеймс поглянув на табличку з написом EPSILON-03 і відповів:
— Тоді ми його створимо.