Розділ 26: Паростки майбутнього

Будівництво нової гідропонної станції розпочалось вранці, коли густий туман ще стелився над лагуною. Поряд із тимчасовим складівським навісом вже зібралися кілька людей — серед них Марта, яка відповідала за логістику, та старий інженер Гарольд, запрошений спеціально для проєкту.

— Ти впевнений, що ця штука працює без ґрунту? — запитав Джеймс, насуплено вдивляючись у креслення, що лежали на дерев'яному столі. Папір уже трохи намок від вологи, чорнило розпливалося.

— Гідропоніка, Джеймсе, — зітхнув Гарольд, витираючи руки від мастила. — Ми живимо рослини не землею, а розчином. Вода плюс поживні речовини. Без бур'янів, без оранки. Ідеально для нашого клімату.

— Але ж ми на острові. Сіль у повітрі, волога всюди. А якщо знову шторм?

— Саме тому ми будуємо на підвищенні. Дивись, — Гарольд поклав палець на креслення. — Фундамент із залізобетону, армованого стальними прутами. Закладемо глибше — на півтора метри. Додатково зробимо дренаж, щоб уся вода стікала нижче по схилу. Плюс — герметичний дах зі скла й латуні, що витримає навіть шквальний вітер.

— Це все звучить як магія, — буркнув Джеймс.

— Це наука, — усміхнувся інженер. — Просто трохи незвична.

Марта тим часом уже роздавала завдання.

— Томас, бетон змішаний? Має бути не менше ніж М500 — ми ж не халтуримо. Генрі, труби з міддю провірив? Нам треба стабільна подача води з резервуара. Його ми підключимо до системи збору дощової.

— Є, Марто, — почувся голос Генрі з-за стіни майбутнього тепличного корпусу. — Але тиск низький. Прийдеться ставити ручний насос.

— Робимо. Хоч і вручну, але система повинна працювати. І не забудьте про фарбу для захисту від іржі.

Джеймс стояв осторонь, відчуваючи себе зайвим. Усі говорили мовою, яку він не розумів: клапани, сопла, фітинги, циркуляція розчину, регулятори pH… Усе це звучало як загадковий набір звуків. Він відчував себе не лідером, а стороннім спостерігачем.

— Ти не мусиш знати все, — сказала Марта, підійшовши до нього. — Ти не інженер, не агроном. Ти той, хто зібрав нас тут і дав змогу це робити. Не знецінюй цього.

— Але ж як я можу керувати, не розуміючи половини слів?

— Знати як посадити насіння — не означає бути ґрунтом. Довірся. Ми не підведемо.

Будівництво тривало кілька днів. Каркас споруди зростав, мов рослина: спочатку залізні балки, потім — прозорі панелі, що ловили сонячне світло. Всередині поступово з’являлись металеві резервуари, з’єднані складною системою труб. Усе виглядало як щось інопланетне для більшості мешканців острова, та це було початком нового життя.

Увечері, коли перші ємності заповнили живильним розчином, і у воді вже плавали молоді паростки салату, Джеймс зайшов усередину. Він провів пальцем по вологому металу однієї з труб, зупинився біля освітлювача, що працював від невеликого генератора, і лише тихо прошепотів:

— І все це — без ґрунту…

— Так, — пролунало з-за спини. Це був Гарольд. — Наступного разу виростимо щось складніше. Помідори, огірки. Може, навіть картоплю.

— Якщо нас не знесе наступною бурею.

— Тоді зробимо ще сильніше. А поки — дозволь природі навчити нас терпінню.

Джеймс кивнув. Він ще не до кінця розумів, як це працює, але він бачив одне: у цій теплиці росло не просто листя. Тут проростало майбутнє острова.