Розділ 25: Розширення

Наступного ранку після зустрічі з інвесторами острів, здавалося, прокинувся з новою енергією. Повітря було наповнене вологістю, море — спокійне, а в таборі панувала незвична тиша, ніби всі на хвилину зупинились, щоб переварити побачене. Але не Джеймс.

Він уже стояв на схилі біля затоки, де ще недавно шторм майже зрівняв із землею доки. Поруч із ним Марко Бейлі тримав у руках планшет з тривимірною моделлю оновленого порту.

— Ми підготували три зони, — сказав Марко, проводячи пальцем по схематичній мапі. — Перша — вантажна, з новим краном і підйомниками. Друга — технічна зона, для обслуговування катерів і суден. І третя… — він зробив паузу — …рибна. Місцеві води багаті на рибу. Ми можемо запустити невелику переробну станцію й охолоджувальні контейнери. Це дасть змогу тримати острів частково автономним.

— Це звучить логічно, — кивнув Джеймс. — І ще. Я хочу, щоб поруч із портом була маленька промислова зона. Нехай поки тільки базова обробка дерева й металу. Нам потрібно мати змогу ремонтувати, а не чекати поставок.

— Уже працюємо над цим. У нас є троє майстрів, які можуть організувати цех. Плюс Лео зібрав групу, яка охоче навчається.

Внизу, біля води, техніки вже розвантажували нові секції причалу. Зварювальні апарати палали, мов блискавки в тумані, і над усім цим лунав голос Оскара, який роздавав інструкції:

— Не тягни кабель по воді, чорт забирай! Спершу — ізолюй, потім підключай!

Джеймс спостерігав за процесом, відчуваючи щось, схоже на задоволення. Це вже було не просто таборування, не тимчасова база. Це ставало містом. Маленьким, ізольованим, але цілком реальним.

Нові ритуали

Того вечора біля води зібралися кілька людей. Лео, із зав’язаним волоссям і руками в стружці, грав на саморобній гітарі. Марта роздавала гарячий суп, настояний на місцевих травах, а Аліса, сидячи на камені, ділилася історіями про сходження на льодовики. Джеймс підійшов пізніше — мовчки, тримаючи кухоль із кавою.

— Ну що, командире, — підморгнув Лео. — Скоро будемо експортувати рибу?

— Якщо ще трохи почекаєте — і пиво почнемо варити, — усміхнувся Джеймс.

Сміх розлетівся уздовж берега. І в цю мить він зрозумів: найцінніша інвестиція — це не метал, не бетон і навіть не стратегія. Це — люди.

Кінець дня

Перед сном Джеймс знову пройшовся берегом, де в темряві блимали ліхтарі порту. Він зупинився, дивлячись на обриси нових платформ, і уявив: колись тут стоятимуть склади, цехи, може, навіть маяк. І все це — не заради прибутку. А заради шансу.

Шансу вціліти. І збудувати щось нове.

Наступного дня острів знову загув активністю. Усі знали: час працює проти них. Ніхто не знав, коли буде наступний шторм, але він точно буде. І цього разу берег мав вистояти.

— Нам треба глибше занурити палі під портовими платформами, — говорив Марко, стоячи поруч з великим тактичним планшетом на виносному столі. На ньому були нанесені шари ґрунту, лінії приливів і навіть історія розподілу сили хвиль за останні пів року.

— Наскільки глибоко? — запитав Джеймс.

— Мінімум на 12 метрів. Бажано — 15. І треба перейти на армований композит. Сталь у солоній воді — сам розумієш...

— Іржавіє швидше, ніж ми встигаємо лаятись, — буркнув Оскар, який саме перевіряв арматуру на одній із платформ.

— Ми замовили нові U-кронштейни з титановим покриттям, — продовжив Марко. — Також додамо гумові амортизатори на стиках між секціями причалу. Це зменшить вібрації під час штормів.

— А як щодо хвильозахисту? — Джеймс провів пальцем по мапі, вказуючи на східний вхід у гавань.

— Ми плануємо встановити плавучі хвилеломи з гнучким кріпленням. Вони працюють як енергопоглиначі — частково розсіюють силу хвилі, перш ніж вона дійде до берега. Це дешевше, ніж бетонні бар’єри, і легше модернізується.

— Але їх треба закріпити глибоко. В дні — пісок, — нагадав Оскар.

— Ми вже доставили геотекстиль і габіони, — відповів Марко. — Створимо стабілізаційний шар. Також замовили бурову установку для анкерів. Якщо все піде за планом — за тиждень почнемо укладання основи під переробний цех.

Індустріальний сегмент

Поки портові роботи точилися біля води, трохи вище, на рівнині, інша команда розчищала місце під промислову зону.

— Ми вже вирівняли майданчик під обробний цех, — казав Лео, показуючи креслення. — Тут буде комбінована ділянка: циркулярка, плазморіз і зона для збирання. Дерево піде з нашої північної дільниці — вчора якраз почали валку.

— А що з металом?

— Поки що працюємо з переробленим. Усі залишки старих контейнерів, обшивки — усе на плавильну. Ми змонтували тимчасову тигельну піч на дизелі. Не ідеально, але дає температуру до 1400 градусів. Цього вистачає, щоб робити болти, кріплення і навіть елементи каркасів.

— У вас, хлопці, скоро буде свій завод, — з усмішкою сказав Джеймс.

— Якщо виживемо після наступного шторму — буде не тільки завод. Я мрію зробити мікроГЕС на північному струмку, — підморгнув Лео.

Рибна зона

Тим часом внизу, у рибній зоні, новий контейнер-цех вже стояв на тимчасових опорах. Всередині — перші столи з нержавійки, генератор, два холодильні модулі й рибочистки.

— Ми вже запустили тестовий вилов, — доповів біолог, Арам. — Скумбрія, сардини, кілька рідкісних видів. Вода чиста, мікропластик на межі допустимого. Можемо сміливо маркувати як органічний продукт.

— Що з відходами?

— Поки вивозимо. Але я б хотів поставити біореактор. З нього буде добриво — під водорості чи навіть овочі, якщо колись підемо на агросектор.

Джеймс уважно слухав кожного. І кожне "можемо", "запускаємо", "встановимо" відлунювало в ньому, мов удари по старому дзвону.

Вечір

Тієї ночі шторм знову почав наростати. Темрява над океаном блищала блискавками, і вітер завивав між недобудованими конструкціями.