Розділ 22: Прощання з тими, хто не пережив бурю

Незважаючи на те, що жителі острова вже пережили одне з найбільших випробувань, ще один момент, який довго залишався невизначеним, був перед ними — прощання з тими, кого забрала буря. Джеймс відчував, що це повинно бути зроблено. Вони не могли просто рухатися далі без того, щоб вшанувати пам'ять тих, хто віддав своє життя за їх спільну справу. Цей момент був важливий для кожного з них, і він розумів, що саме тепер, після всього пережитого, час зробити цей жест.

Наступного ранку, після тихої ночі святкування, Джеймс зібрав людей біля невеликої, частково відбудованої площі, де ще не встигли повністю завершити спорудження захисних укріплень. Вони стояли разом, поглядаючи на землю, де раніше все було зруйновано. Хоча робота йшла і земля поступово відновлювалася, цей день був важливим для всіх.

Джеймс виголосив коротку промову, в якій виразив глибоке співчуття і подяку всім, хто залишився на острові. Він подякував тим, хто працював над відновленням, і підкреслив, що цього дня вони зможуть знайти спосіб разом вшанувати тих, кого не стало.

— Ми повинні пам’ятати про тих, хто загинув. Ми не можемо просто рухатися вперед, не згадавши їх. Це не просто наш борг перед ними, це наша людяність, наша пам'ять. Ми вшануємо їх, як повинні.

Погляди всіх присутніх були зосереджені на Джеймсі, і хоча багато хто мовчав, його слова справили величезне враження.

Проект пам'ятника

Вони не могли створити масштабний монумент, але простий, але глибоко символічний пам'ятник був тим, що вони могли зробити в цій ситуації. Джеймс запропонував створити щось значуще, що б не тільки нагадувало про тих, хто загинув, але й символізувало об'єднання людей, їх боротьбу і здатність стояти разом, незважаючи на всі труднощі. Від цього вони могли черпати сили на майбутнє.

Вони вибрали місце на березі, недалеко від пристані, де влаштували тимчасову вівтарну площу. Це було символічне місце — місце, звідки люди відправлялись і на яке вони повертаються, так само як і місце для тих, хто вже не повернеться.

В центрі цього простору вони вирішили поставити кам'яний стовп, покритий мармуровими табличками, на яких були написані імена загиблих. Це був не просто пам'ятник, а символ нескінченної боротьби і відданості. Стовп, вирізьблений з місцевого каменю, мав просту форму, але його величність вражала. На ньому не було пишних елементів чи деталей. Все було без надмірностей, як і життя людей на острові — просте, але сильне.

Виконували це будівництво всі разом, об'єднавшись у спільній справі. Кожен міг внести свою частинку в це творіння. У той час, як Тоня, лікарка острова, писала на табличках імена загиблих, інші намагалися створити власну маленьку скульптурку з каменю — маленьку емблему, що символізувала їх втрати. Хтось приносив квіти, хтось залишав камінці, а хтось, схилившись до землі, просто тихо стояв.

Коли все було готово, Джеймс знову підійшов до пам'ятника, знову виголосив кілька слів:

— Ми будемо пам'ятати кожного з вас. Це не просто камінь. Це частина нашої душі, частина цієї землі. І кожен, хто прийде сюди після нас, буде знати, що ми тут стояли разом, навіть коли темні часи здавалися безмежними.

Тоня підійшла до Джеймса і тихо сказала:

— Це дуже символічно. Їхня пам'ять буде жити.

І хоча тіні суму ще були в кожному погляді, на кожному обличчі, цей пам'ятник став чимось більше, ніж просто способом згадати про смерть. Це був спосіб жити далі.

Прощання та новий початок

Той день не приніс радості, але дав людям те, чого вони потребували — відчуття, що вони не забули, що вони поважають ті життя, які зникли. Пам'ятник став не тільки нагадуванням, але й підтримкою для тих, хто залишився живим, нагадуванням, що жодна жертва не була марною.

Тим часом Джеймс оголосив, що наступного дня вони повернуться до будівництва і розбудови острова, щоб бути готовими до будь-яких випробувань. Це було неминуче, і кожен з них знав: життя не зупиниться. Але на цей момент вони отримали можливість оплакувати своїх загиблих, подякувати за те, що вони змогли пережити бурю, і рухатися далі.