Розділ 21: Вечірка на честь перемоги і втрат

Наступного дня після бурі Джеймс вирішив зробити перерву, хоч і знав, що ця хвилина відпочинку буде короткою. Він оголосив про план святкування, щоб нагадати всім, що хоча буря забрала багато, вони все ще тут, і вони все ще можуть триматися разом.

Вечірка відбувалася на тимчасово побудованій майданчику біля старого складу, де люди могли зібратися. Над головами тягнулися лінії з ліхтариками, а на горизонті море ще не встигло заспокоїтися від бурі, але небо знову ставало чистим. Вони мали можливість відсвяткувати, навіть якщо не мали ще чіткої мети.

Джеймс стояв біля столу з їжею і напоями, дивлячись на зібраних людей, які приїхали сюди після важкого дня. Він був готовий відпустити хвилину спокою, хоча не міг позбутися відчуття важкості. Думки про загиблих, про те, що було втрачено, і про те, що ще попереду, не покидали його.

Всі стояли тихо, ніби ніхто не хотів першим порушити тишу. Ніхто не сміявся. Навіть ті, хто намагався усміхнутися, робили це з дивною серйозністю. Всі знали, що життя після цього шторму не повернеться до звичного ритму. Вони тут не тільки для того, щоб святкувати, але й щоб пом'янути тих, хто загинув у бурі.

Після короткої тиші, Джеймс підняв келих і, трохи хитаючись від емоцій, звернувся до людей.

— За тих, кого вже немає з нами, — сказав він з серйозним виразом. — Ми повинні пам'ятати їх, бо це вони віддали свої життя за те, що ми зараз маємо. За наші досягнення. За наше майбутнє. За тих, хто залишився живим.

Всі підняли келихи і кивнули головами. Повітря стало густим від невиражених емоцій, і хоча ніхто не плакав, але кожен мав в очах сум і втрату. Вони знали, що це не було простою боротьбою за виживання. Це була боротьба за те, щоб зберегти людяність в умовах катастрофи.

Після короткої паузи люди почали їсти і пити, але атмосфера залишалася пригніченою. Вино не піднімало духу, їжа не смакувала так, як зазвичай. Ніхто не розмовляв голосно, ні сміху, ні веселощів. Це була тиха вечірка, де кожен просто намагався триматися за те, що залишилося.

Нікому не хотілося думати про те, що буря може повернутися, але це було в кожному погляді. Джеймс відчував це. Всі намагаються відволіктись від реальності, але ці ночі змінять їх назавжди.

В якийсь момент, після декількох годин мовчазного святкування, Тоня, головна лікарка острова, підійшла до Джеймса. Її очі виглядали важкими, і Джеймс одразу помітив це.

— Ти не хочеш спілкуватися? — запитав Джеймс, дивлячись на її напружене обличчя.

— Ми не можемо святкувати, Джеймсе. Я все розумію, але я бачила людей, яких не змогли врятувати, — вона поглянула на присутніх і додала, — Як ми можемо святкувати, коли багато хто з них навіть не отримав шанс на життя?

Джеймс гірко посміхнувся.

— Я розумію, Тоню. Ми всі тут різні, і для кожного цей момент має інше значення. Але для тих, хто залишився, ми маємо продовжувати боротьбу. Інакше їхні жертви не матимуть сенсу.

Тоня нічого не відповіла, але її погляд став м'якшим. Вона кивнула й пішла до інших лікарів.

Ніч, спокій та роздуми

Ніч продовжувалась, і атмосфера на святі поступово ставала ще більш напруженою. Люди більше не святкували, вони просто сиділи, спостерігаючи за вогнем в багатті, слухаючи, як шепоче вітер. Джеймс знав, що вони пережили тільки першу хвилю. Попереду ще було багато боротьби, але те, що вони вже досягли, дає надію. І хоча ця надія була крихкою, вона була.

Кожен з присутніх мав свою причину залишатися. Для одних це була боротьба за родину, для інших — за їхнє місце на цій землі. Але всіх їх об'єднувала одна думка — острів повинен жити, попри все.

Джеймс не міг забути погляд Тоні. Її слова залишилися з ним, як нагадування про те, як складно бути лідером у такі моменти. Він знав, що кожен наступний день буде важчим, і що наступна буря не буде останньою. Але в той момент, серед своїх людей, він просто стояв і молився, щоб острову вистачило сил пережити наступну бурю.