Розділ 19: Пил, крики і надія

— Та ви знову це не так робите! — пролунав голос зі сторони будівельного майданчика.

Гострий, різкий, майже істеричний.

— Якщо ще раз виймете арматуру до того як бетон схопиться — я візьму цей лом і... — карлик на ім’я Ніко махнув у повітрі.

— Ти що, забув з ким говориш?! — озвався Дмитро, високий і потужний, як бетонозмішувач, на якому працював. — Я на цих фундаментах зуби з’їв!

— А мозок де лишив, у бетоні? Це не Київська область, друже, це чортів острів, і він уже одного разу нас чуть не поховав!

— І ще поховає, якщо будеш кожного штовхати, як мішок зі сміттям! — Дмитро кинув каску в бік, і здавалось, ще секунда — і вдарить.

— ДОСИТЬ! — крик Джеймса прокотився крізь напругу. Обидва замовкли.

Він підійшов, обвів їх поглядом.

— Ми всі тут на межі. Але якщо ви не навчитеся сваритися словами, а не лопатами — цей острів доб’є нас, навіть не намагаючись. Ви двоє — головні на цій ділянці. І або зараз тиснете руки, або йдіть геть. Удвох. І без компенсацій.

Пауза. Кілька нервових поглядів.

Ніко перший простяг руку.

— Вибач. Перебрав.

— Я теж. Просто… ми ж хочемо, щоб воно стояло. Щоб діти… коли вони тут будуть… мали де бігати.

Джеймс кивнув. Вони потисли руки.

— Добре. За роботу.

Після обіду Джеймс вирушив до госпіталю. Він був вцілілим лише умовно — з вивернутими дверима, тимчасовими перегородками, дротами, що стирчали зі стін. Але в ньому билися серця.

— Ти мав з’явитися ще вчора, — зустріла його Тоня з сивими колами під очима.

— Я був на “Хребті”. Ми тестували армування.

— У мене тут армування душ. Зліва — ті, хто втратив кінцівки. Ззаду — обгорілі. А на першому поверсі — ті, хто боїться навіть заплющити очі.

— Як ти тримаєшся?

— Я не тримаюся. Я працюю. Якщо зупинюсь — впаду. А якщо впаду — вони впадуть теж.

Вони пішли коридором. В одній палаті — дівчина з лицем, укритим бинтами. У другій — старий моряк із забинтованою грудною кліткою.

— Джеймс? — раптом хтось тихо покликав. Хлопець з темним волоссям і перев’язаним плечем.

— Едвард?

— Ви тоді в порту були... я бачив. Думав, не приїдете.

— Приїхав. І вже не поїду без змін. Як ти?

— Болить. Але я живий. Я... я тоді майже не вибрався.

— Ти вибрався. А тепер ще й допоможеш іншим.

Хлопець посміхнувся. Трохи криво, але щиро.

Увечері — ще один брифінг, у новому штабі, що поки нагадував сарай з дошками й світлодіодними лампами.

— Пріоритет — захист. Ураганів ми не зупинимо, але наслідки — можемо мінімізувати, — Марко тикнув пальцем у план. — Склади переносяться на пагорб. Повністю герметизовані. Вхід — через шлюз.

— Що з підземними укриттями? — спитав Ніко, вже стриманіше.

— Ми закладаємо бетонні колектори. Фундаменти з анкерними пластинами. Можуть витримати навіть підняття рівня води на 6 метрів.

— А як щодо харчів і медикаментів? — спитала Тоня, втомлено сівши поруч. — Якщо не буде доступу?

— Ми закладаємо дві резервні капсули, — Джеймс підняв папку. — Продовольство, вода, ліки — на 14 днів повної ізоляції. Усе запаковане, жорстко закріплене. Кожен модуль — автономний.

— А мораль? Її як закріпити?

Ніхто не відповів.

Після брифінгу Джеймс ще довго ходив берегом, мовчки, слухаючи море. Підійшла Тоня.

— Ти не був з нами, коли все це сталося. Але ти тут тепер.

— Думаєш, цього досить?

— Це не про “досить”. Це про “хоч щось”. А з нього вже росте “все”.

— Залишишся, якщо прийде новий шторм?

— Я вже залишилась. Хоч він і не припинявся.