Розділ 18: З попелу і бурі

Перший світанок після брифінгу. В повітрі — запах вогкості, солі й цементного пилу. Люди прокидалися не від дзвінків чи сирен, а від гуркоту нових механізмів. У центрі острова з’явилась нова зона — сектор Відновлення, як хтось жартома написав на шматку дерева й прибив до стовпа.

— Шо, Джеймс, як воно — бути на будівництві знову? — крикнув Лука, тягнучи мішки з арматурою.

— Відчуваю себе двадцятирічним. Болять усі м’язи, які я забув, що в мене є.

— То це не тіло болить — це старість, брате, — підморгнув Лука і пішов далі.

На ділянці працювало одночасно кілька команд. Одні викопували нові траншеї для дренажу. Інші — заливали бетон у форми для майбутніх складів. У кутку двоє інженерів, Кароліна та Антон, сварились про систему вентиляції.

— Я кажу, треба розміщати витяжки по кутах, тоді повітря краще циркулюватиме! — наполягала Кароліна.

— А я кажу, якщо ми не врахуємо напрям вітру — вентиляція стане пасткою для газів! — не здавався Антон.

— Слухайте, — втрутився Джеймс. — Зробімо модель, перевіримо обидва варіанти. 

— Думав, скажеш кидати монетку, — буркнув Антон.

— Ми більше не можемо собі дозволити кидати монетки.

Того ж дня на північному узбережжі з’явились перші опори нового хвилелому. Велика платформа, яку будували просто на місці. З металевих ферм, уламків колишніх споруд, навіть шматків корпусу старого човна. Кожен гвинт — вручну. Кожен метр — кров’ю.

— Ми назвемо це "Хребет", — мовив Марко, стоячи разом із Джеймсом на скелі. — Бо якщо в острова є хребет — він не зігнеться.

— Гарно звучить. А головне — тримається. Вже краще, ніж більшість систем, які я бачив у штатах.

— Бо ми будуємо не за планами. Ми будуємо по болю.

До вечора — ще один брифінг. Цього разу — у напівзруйнованій їдальні. Люди сиділи на ящиках, уламках меблів, хтось навіть на старих дверях.

— Ми маємо три ключові напрямки, — сказав Сергій, розкриваючи карту. — Захисні споруди, евакуаційна система і відновлення енергопостачання.

— Ми вже заклали фундамент для нового генераторного вузла, — додала Тоня. — Там буде три незалежні системи з водонепроникними каналами. Навіть якщо дві згорять — третя витримає.

— І з системою сигналізації — ми ставимо радіопередавачі по всьому периметру. Автономні. На сонячних батареях. — Марко показав схему. — І ще — датчики тиску, вітру, зміни температури.

— Простіше кажучи — якщо щось почнеться, ми дізнаємось за 5 хвилин до того, як це знищить все, — підсумував Джеймс. — І цього разу ми не будемо беззбройні.

— Але… — підняв руку один з нових фермерів, яких привіз Джеймс — молодий хлопець із Мічигану. — А якщо острів знову вирішить… бути не з нами?

Всі замовкли.

— Тоді ми не втечемо. Але принаймні зустрінемо удар не зі страхом, а з готовністю, — відповів Джеймс. — І, можливо, встоїмо.

Уже вночі, коли інструменти стихли, Джеймс сидів сам посеред порожнього майданчика. Десь поруч — тихе клацання гідравлічного преса, що не хотів зупинятись навіть уночі. Йому принесла чай Кароліна.

— Не спиш?

— Не вмію більше спати так, як раніше. У голові весь час... все.

— Я теж. Думаю про них. Про тих, кого ми втратили.

— Знаєш, чому я повернувся?

— Чому?

— Бо я нарешті зрозумів. Цей острів — не експеримент. Це не лабораторія. Це наш шанс. Можливо, останній шанс людства побудувати щось інше.

— Тоді… — вона сіла поруч. — …давай не просремо його.