Розділ 17: Камінь за каменем

Наступного ранку після промови Джеймс стояв біля зруйнованої майстерні. Вона колись була опорним пунктом — перша споруда, яку вони разом зводили. Тепер — купа розмитого бетону, понівеченої арматури й уламків. Але поруч вже працювали люди. Не тому, що було легко — а тому, що інакше не можна.

— Тримай, — Марко простягнув йому каску. — Якщо вже повернувся, то давай працюй, як усі.

— А ти завжди такий дипломат? — Джеймс посміхнувся крізь втому, натягуючи каску.

— Ні, просто не хочу, щоб тебе прибило уламком. Ти ще знадобишся.

Поряд били палі — стара техніка, яка дивом вижила після шторму. Біля неї крутився Сергій, з інженерів.

— Джеймс! Ми переглянули проєкт фундаментів. Ти був правий — стара конструкція не витримає ще одного такого удару. Ми переходимо на глибокі палі й бетонні анкери з арматурою. Це забере більше часу, але буде тримати.

— Робіть усе, як вважаєте за потрібне. Я більше не командую — я тут, щоб слухати і допомагати.

У штабному наметі того ж дня — перший координаційний брифінг після катастрофи. Атмосфера — тривожна, але зібрана. За столом сиділи Тоня, Сергій, Кароліна, Лука, Марко й кілька нових осіб, які взяли на себе відповідальність після втрати багатьох координаторів.

— У нас 38 загиблих, — почала Тоня, перегортаючи список. — Ще 15 серйозно поранених. Частину споруд не відновити. Склади на нижній терасі — повністю затоплені.

— Продовольство? — запитав Джеймс.

— Вистачить днів на десять. Але зібрали групу на пошуки. Можемо спробувати зібрати щось на північному узбережжі. Там постраждало менше.

— А що з генераторами? — подав голос Марко.

— Один — непридатний. Другий — частково працює. Третій… — Лука підняв брови, — третій ми ще не знайшли.

Легкий сміх пройшов по кімнаті, але без радості.

— Добре, — Джеймс встав. — Ми не просто маємо все відновити. Ми маємо змінити сам принцип. Нам потрібна система захисту. Я не хочу більше бачити, як вітер і вода розривають наші домівки, наші життя. У нас є знання, є руки. Тепер потрібен план.

— Окей, перше — склади. — Сергій вже почав малювати схему. — Потрібно винести все вище. Туди, де навіть при штормі вода не добереться.

— І герметичні контейнери, — додала Тоня. — Не пластикові ящики, а справжні армовані бункери з дренажем.

— Нам потрібні укріплення вздовж узбережжя, — сказав Марко. — Але не просто бетон. Нам потрібна система, яка поглинатиме енергію хвиль.

— Типу хвилеломів?

— Саме так. І можливо — частина скель, які ми можемо використати. Вони вже витримали.

— Добре, — підсумував Джеймс. — А ще — евакуаційні пункти. Ми маємо продумати маршрути, дублі, сигнали. Наступного разу ми не повинні втрачати хвилини на паніку.

— А якщо наступного разу не буде хвилин? — тихо мовила Кароліна.

Пауза затягнулась.

— Тоді ми принаймні зробимо все, щоб шанси були, — відповів Джеймс.

Ввечері — ще один брифінг. Цього разу на великому майданчику просто неба. Усі, хто вижив і міг стояти — зібрались. Хтось із бинтами, хтось тримав один одного за руки. Джеймс піднявся на підвищення, освітлене кількома лампами на палетах.

— Я не буду обіцяти вам, що буде легко. І я не скажу, що ми захищені. Але тепер ми знаємо — на що здатна ця земля. І ми знаємо, що можемо вистояти.

— Ми не відновимо всіх, хто пішов. Але можемо збудувати щось, що більше не зламається від вітру. Можемо зробити цей острів домом, а не пасткою. І це буде важко. Але якщо ви зі мною — ми це зробимо.

Люди не аплодували. Це була не та мить.

Але вони стояли. Не йшли. Не повертались до наметів. Вони слухали. І цього разу — вже з вірою.

Хтось прошепотів:
— Разом. Як тоді. І тепер — знову.