Розділ 16: Голос, що знову заговорив

Наступного ранку після свого повернення Джеймс довго не міг заснути. Зі звітом у руках, він знову і знову перечитував рядки, що врізалися в пам’ять мов рани на шкірі. Скільки імен. Скільки обірваних життів. Кожне — чийсь товариш, сусід, будівельник, дослідник, мрійник.

Він не міг просто сидіти у штабі й вдавати, що розуміє. Він мусив піти — побачити, почути, відчути, чим став цей острів без нього.

Першою зупинкою був морг — ще не добудований, похмурий зал із холодом бетону і протягом, що гуляв через проламані двері. Всередині — кілька тіл, накритих брезентом. Запах вологи, попелу і трагічної тиші.

Він стояв на порозі, довго не наважуючись зайти. Поруч з ним — лікарка Тоня, яка в ці дні стала обличчям болю й сили. Її очі почервоніли, голос був хрипким.

— Вони… загинули не через нашу помилку, Джеймсе. А через байдужість неба. Але, чорт забирай, нам треба було бути готовими. Ми не були.

Він опустив голову:

— Я мав бути тут.

— Але тебе не було, — відповіла вона жорстко, та потім додала м’якіше: — І це теж факт. Такі речі не вибачаються швидко.

Коли він вийшов, його зустрічали погляди. Вони не були ворожими. Вони були спустошеними. Люди, які ще вчора будували щось нове, тепер шукали відповіді у кожному кроці.

Він ходив серед них: простий жест, посмішка, обійми з тими, хто цього потребував. Хтось мовчки тиснув руку. Хтось дивився в очі з гірким докором. Хтось не міг стримати сліз.

Вечір наближався. У центрі тимчасового містечка, біля головного намету для зібрань, зібралися всі, хто залишився. Біль, втрати, розгубленість — все змішалось у повітрі.

Джеймс вийшов наперед. Не в центр. Не на сцену. Просто перед ними.

— Я повернувся… і побачив світ, якого вже не знаю. Я не пережив з вами той шторм. Я не сидів у холодному укритті, не витягував тіла з-під уламків. Я не був з вами… і це мій найбільший тягар.

Хтось із натовпу пробурмотів щось незадоволене. Але більшість мовчала.

— Але я тут. Бо не маю права сховатися. Бо це не лише моя мрія. Це — наш дім. Наші втрати. Наш біль. І якщо ми хочемо, щоб їхня смерть не була марною… ми мусимо піднятися.

Він ковтнув клубок у горлі.

— Ми — не просто будівельники чи дослідники. Ми — ті, хто вижив, коли все могло зруйнуватись. Ми — ті, хто дивиться у майбутнє крізь попіл. І якщо вже доля вирішила перевірити нас, то ми дамо їй відповідь. Не сьогодні. Можливо, не завтра. Але ми зробимо це разом.

Тиша затяглася. І саме в цій тиші з натовпу вийшла стара Кароліна — одна з найперших мешканок острова. Її чоловік загинув у штормі. Але вона підійшла до Джеймса, обережно взяла його за руку і сказала:

— Якщо ти не здався… то, може, і нам не час.

Цього було достатньо, аби щось у серцях людей знову зрушило з місця.

В ту ніч — ще без світла, без повноцінного даху над головою, вони знову зібралися біля вогню. Не як будівельники, не як біженці від катастрофи. А як сім’я, що пережила трагедію.

Зі сльозами. З крихітною, майже невагомою надією.