Розділ 15: Хвиля за хвилею

Вітер з Атлантики пронизливо свистів, коли Джеймс стояв на палубі корабля, що повільно наближався до знайомої пристані. Він вдивлявся у берегову лінію, намагаючись розгледіти обличчя. Надія змішувалась із хвилюванням. Він чекав: на родину, на нових людей, на тих, з ким щойно почав будувати другий етап їхньої мрії.

Біля вантажного крану стояло кілька постатей, деякі з них вже знайомі — Марко, Сергій, Тоня… Але сім’ї не було видно. Джеймс зітхнув. І тут на трап вийшла його сестра Лора, обвівши поглядом усе навколо.

— То це він? — тихо запитала вона, підходячи до брата. — Цей... твій острів?

Джеймс мовчки кивнув, але його серце було вже не тут. Щось у повітрі було не так. Вологе, важке повітря, сліди розрухи на схилах. Повалені дерева. Обгорілі уламки на пляжі.

— Що тут… сталося? — прошепотіла Лора, помітивши сліди.

Джеймс нічого не відповів. Він уже поспішав до причалу, де чекав Марко. Той виглядав старішим, виснаженим, з глибокими тінями під очима.

— Джеймсе, — сказав він, схопивши друга за плече. — Добре, що ти приїхав. Нам… Нам потрібен був ти.

— Розповідай, — відповів Джеймс. — Усе. З самого початку.

Тиждень тому. Острів.

Третя ніч поспіль небо було неприродно червоним. Вітер здіймав хвилі, яких острів ще не бачив. У перші дні, коли Джеймс тільки залишив поселення, здавалося, що це просто звичайна тропічна буря. Але вже на третій день буря перетворилась у монстра.

Хвилі почали прориватися до внутрішніх поселень. Технічна станція в бухті була повністю затоплена. Один з інженерів, Матео, зник, коли намагався відключити головний генератор, що почав іскрити від потрапляння води. Його більше не бачили.

Сторожові вежі були зірвані з місць, деякі люди загинули прямо під уламками. Тоня, яка не спала кілька днів, рятуючи поранених, плакала у темряві, не в силах більше стримуватись.

— Ми не були готові, — казала вона Марко. — Ми… ми думали, що маємо час. Що він повернеться і допоможе нам зробити все як слід.

Марко, який намагався зібрати команду і організувати евакуацію кількох ділянок, сам майже не витримував. Він кожного вечора писав у щоденник Джеймса, сподіваючись, що той колись прочитає:

«Третій день без світла. Один з науковців втратив руку, коли зірвало дах лабораторії. Їжу зберегти вдалося, але вода тепер — проблема. Ми втратили понад десяток людей. Без дітей. Добре, що ще не встигли поселити родини. Але ми дихаємо страхом, Джеймсе. Цей острів знову шепоче щось недобре».

На шостий день шторм вщух. Але те, що залишилось, було важче за сам удар.

Повернення

Джеймс стояв посеред спустошеного головного табору. Його очі ковзали по зруйнованих наметах, понівечених будівлях, зруйнованих антених веж, які так довго проєктували.

— Це… — почав він, але не закінчив.

Марко дав йому папку — звіт. І ще один. І ще. Джеймс мовчки гортав, поки обличчя його не змінилося. Порожнеча в очах. Стиск в горлі.

— Це моя провина…

— Ні, — твердо сказав Марко. — Це стихія. Це зло, що прокидається на цьому острові. Ми знали, що це не буде легко. Але ми тут.

— Скільки? — запитав Джеймс тихо.

— Двадцять три загиблих. Ще десятеро поранені. Частина зниклих, можливо, впала у вирви біля східного схилу. Ми не знаємо.

— А наші лабораторії? Генетичний відділ?

— Вижив. Хуан і Адель утримали його. Але без електрики це все — тимчасово. Ми тримаємось на старих батареях.

Джеймс відчував, як щось всередині стискається в болісному клубку. Його сестра, що стояла поруч, не зводила очей із руїн. Вона мовчала, не задаючи питань. Потім лише тихо промовила:

— І ти тут справді хочеш жити?

— Я тут повинен бути, Лоро. Бо якщо ми здамося, всі ці жертви будуть даремними.

— Я залишусь, — мовила вона. — Мені страшно, але… я хочу зрозуміти, що ти знайшов на цьому острові. І що змушує тебе повертатись попри все.

І коли ніч знову опустилась на зранений острів, серед тіней руїн, Джеймс сидів із новим планом дій у руках. Його пальці тремтіли, але очі світилися рішучістю. Попереду було пекло. Але, можливо, після нього прийде світло.