Розділ 13: Дім, який чекав мовчки

Була тиха, трохи похмура весняна неділя, коли Джеймс знову стояв перед дверима будинку, в якому виріс. Хоч усе здавалося знайомим — ледь скриплячий ґанок, стара лавка, навіть криво навішаний дзвіночок над дверима — він відчував себе майже чужим. Минуло стільки часу. Занадто багато.

Двері відчинились швидко — на порозі стояла його молодша сестра Лора. Вона була в спортивних штанях і з трохи запиленим чолом — мабуть, прибирала.

— Джеймс?! — її очі округлилися. — Ти... ти тут?

— Привіт, Лор. — Він усміхнувся, трохи винувато.

— Ну ти й наглець! — сказала вона різко, але раптом обійняла його з такою силою, ніби боялась, що він знову зникне.

— Я скучив.

— Та ми вже думали, що ти вмер... або вирішив, що не маєш родини, — буркнула вона, ведучи його вглиб дому.

На кухні запахло випічкою — як завжди. Мати стояла біля плити, зосереджена, але, почувши кроки, обернулася. Її погляд спочатку зупинився десь між здивуванням і образою.

— Джеймс...

— Привіт, мамо.

— Ти згадав, що в тебе є мати? — її голос був твердим, хоч тремтів. — Ти... навіщо мовчав?

— Я не хотів вам нашкодити. Було... складно пояснити.

— Тобі складно, а нам? Ми ж нічого не знали. Нічого! — її голос почав підніматися, очі затуманились. — Я кожен день прокидалась і думала: а якщо він загинув? Якщо просто зник?

— Мам... Я не міг. Це було не просто відрядження. Це… дещо інше. Я не можу розповісти все.

— Як завжди! — з-за плечей пролунав глухий, знайомий голос. У дверях стояв батько — сивий, підтягнутий, із важким поглядом, як завжди. — Завжди таємниці. Завжди "не можу сказати". Джеймс, ми не твої підлеглі. Ми — твоя родина.

Джеймс опустив погляд.

— Я знаю. І саме тому я тут. Я скучив. Але все, що я робив — я робив, щоб...

— Та досить! — перебив батько. — Ми знаємо, ти великий герой. Але поки ти рятуєш світ — ми втрачаємо тебе. І діти твої — теж.

На мить повисла гнітюча тиша. Навіть мати перестала рухатись, завмерши біля чайника.

— Можна я просто посиджу з вами сьогодні? Без пояснень, без обіцянок. Просто... бути.

Лора кивнула йому ледь помітно, злегка всміхаючись. Мати зітхнула, витерла сльозу й поставила перед ним чашку чаю.

— Посидь. А потім поговоримо.

Наступного дня

Джеймс зупинився перед іншим будинком. Тут усе було сучасніше, акуратніше. Він хвилювався більше, ніж під час зустрічей з інвесторами. Бо за цими стінами були його діти. І дружина, яка чекала і мовчала.

Він постукав. Двері відчинились.

— Джеймс? — її голос був м’який, але втомлений. — Ти...

— Я вдома. Якщо ще маю право так сказати.

— Проходь. — Вона відступила, не торкаючись. — Діти в кімнаті. Вони дивляться старе відео з тобою. Я не знала, чи показувати їм це. Але вони пам’ятають.

— Я скучив за ними. І за тобою.

— А я — за тим, ким ти був. Але... я бачу в твоїх очах, що ти досі він.

Він підійшов ближче.

— Дай мені хоч трохи часу. Я повернуся. Але зараз — я просто хочу побачити, як вони сміються.

— І ми хочемо побачити, як ти залишаєшся.

Він кивнув. Його пальці легенько торкн

улися її долоні. Цього вистачило.