Розділ 9: Повернення до міста

Повернення до міста принесло з собою дивну тишу, яка була схожа на згорнуту нитку, що намагалася повернутися до початкової точки. Місто виглядало більш мирним, ніж ми його залишали, хоча напруга все одно висіла в повітрі. Між будівельниками вже не було того запалу, що був на початку — тепер їхні рухи стали важкими, наче вони намагаються досягти чогось, але вже не вірять, що це щось важливе. Прокладені стежки до нових конструкцій були більш регулярними, але не такими чіткими, як ми планували.

Вулиці, які ми так ретельно обробляли, тепер здавалися забутими. Будівельники вже не сварились за дрібниці, як на початку. Все здавалося більш «нормальним», але в цій нормальності було щось недобре, щось затуманене. Можливо, це була втома, а може й розчарування, яке лягало важким каменем на кожну розмову.

— Знову ці камери! — хтось кричав із-за кутка, коли чергова система безпеки не працювала. Але на цей раз жоден з інженерів не поспішав бігти до місця поломки.

— Не зараз, — відповів Марко, не піднімаючи очей від екрана. — Немає сенсу. Ти ж бачиш, скільки тут ще роботи. Ці штуки зламуватимуться знову і знову.

Між людьми виникли нові розмови, але вони були менш гострими. Десь далеко вже не звучали ті бурхливі дискусії, які ми мали раніше. Замість цього йшло тихе бурмотіння про відпустки, домашні проблеми та спогади про часи, коли все було простішим. Час ніби перетворився на рідку субстанцію, де кожна хвилина тяглася, але нічого не відбувалося.

Я стояв поруч із підйомним механізмом, дивлячись на обриси міста, яке обростало металом і бетоном, і не міг позбутися відчуття, що все це — лише тимчасова декорація, що приховує більшу правду. Мені здалося, що навіть стіни почали дихати по-іншому, як живий організм, що намагається впоратися з пошкодженнями.

— Всі знову на своїх місцях, — сказала одна з технічних працівниць, зайшовши на майданчик з фіксованими кресленнями.

В її голосі було щось безнадійне, але я помітив, як інші на мить відволіклися від своїх завдань і подивились на неї. Ці погляди були дивні — ніби кожен з них шукав підтримки в іншому, як на самому початку, коли ми тільки приїхали.

І хоча на вигляд все виглядало мирно, усі ми чудово розуміли, що це була лише тимчасова ілюзія спокою. Щось залишалося незафіксованим у нашій колективній пам'яті, невидиме, але постійно присутнє. Сварки вже не були такими гучними, але все більше запитань залишалося без відповідей.

— Що, якщо ми не зможемо це завершити? — запитав один з техніків, стоячи біля старої енергетичної станції.

Я подивився на нього, знаючи, що ця думка визрівала вже давно. Але на цей раз я не міг сказати нічого заспокійливого. Це питання не мало простого відповіді.

В той момент я знову відчув ту саму напругу, яка досі не покидала мене. Можливо, ми ще не побачили всієї картини. Можливо, те, що ми прагнули побудувати, вже існувало — лише з іншого часу.

Ми спостерігали, як знову починається активність, як люди знову беруться до роботи. Але все це виглядало як механічний рух, без справжнього натхнення. І я не міг позбутися відчуття, що навіть цей новий спокій — частина чогось більшого, що ми ще

не розкрили.