Розділ 8: Глибше ніж здається

Ми почали розкопки вже зранку. Перші метри ґрунту знімали обережно, ніби боялись подряпати щось, що спало у темряві століттями. Вологий пісок осипався назад, змушуючи нас працювати повільно. Кожен сантиметр униз — це ніби знімати шари забуття.

Але ось щось змінилось. Атмосфера навколо ставала густішою, важчою. Повітря ніби стало тягучим, а кожен подих, який ми робили, здавався занадто важким, щоб він міг бути нормальним. Ми всі відчули це одночасно — якесь таємниче тремтіння, яке відлунювало всередині, відчувалося в кістках, у шкірі. Час наче уповільнився, і навіть світло стало менш яскравим, ніби весь острів став зосереджений на чомусь невидимому, але надзвичайно важливому.

— Ви це відчуваєте? — тихо запитав один з техніків. Він навіть не підняв голови, але його голос був напружений, як струна.

Я поглянув на Марка. Його обличчя було серйозне, очі розширені, а руки, що тримали сканер, не ворушились. Він просто стояв, дивлячись на екран, немов боявся рухнути.

— Так... Це не просто збіг, — прошепотів він, повільно повертаючи голову до мене. — Я маю таке ж відчуття, як і ви.

Ми працювали далі, але рухи ставали повільнішими, наче ми занурювались в якийсь несвідомий потік часу, де кожна дія, кожен подих здавався вічністю. Лише звучання лопат і важких машин порушувало це тремтіння, що охоплювало нас, як щось зовсім незвичайне і потужне.

Кожен з нас, здається, почав відчувати це навколо. Звуки лісу стали м'якшими, як поглинені якимось невидимим бар'єром. Листя, що колись шурхотіло від поривів вітру, тепер просто висіло в повітрі, мовчазно спостерігаючи за нами. Навіть стук серця в грудях здавався гучнішим, а кожен крок — важким, як у сні.

Я глянув на команду. В їхніх очах вже не було того світла, яке було раніше. Вони почали сумніватися. Але навіть серед цього напруженого мовчання я не міг позбутися відчуття, що ми наближаємось до чогось великого — чогось, що чекало нас дуже довго.

Під вечір ми нарешті натрапили на зовнішню стіну. Бетон з вкрапленням металу, який не встиг проіржавіти. Надто чистий зріз, надто ідеальні кути — як на об’єкті, збудованому не для людей. Камери не реагували, але щось у повітрі змінилось.

Ми встановили тимчасовий периметр і залишилися на ніч поблизу. Я сидів біля лампи, розглядаючи журнал. Там, серед креслень, був один, який я раніше не наважувався відкривати. Він не мав позначок. Лише штрихована схема, ніби обриси чогось під землею. І тепер вона збігалася з формою нашої знахідки.

— Це частина “Арк-0”, — сказав Марко тихо. — Я бачив у досьє, коли ще працював у відділі розробок. Але доступ мав обмеження. Кажуть, це був один із перших модулів автономного комплексу. Такий собі “серцевий вузол”. Якщо він зберігся...

Він не договорив. Ми обидва розуміли, що це означає. Енергія. Вода. Коди. А, можливо, й записи — звіти, голоси, історії тих, хто був до нас.

Цієї ночі я не чув голосів. Але з’явилося інше — гул, майже невловимий, що пробивався з-під землі. Наче хтось або щось під нами чекало. Не злісно. Прост

о... чекало.