Розділ 6: Між світлом і темрявою

День за днем я відчуваю, як потік часу стає все більш розмитим. Робота на острові не припиняється, але з кожним кроком я все більше сумніваюся в тому, що ми дійсно маємо зробити. Кожен рух, кожна деталь, яка передбачає порятунок людства, тепер виглядає як пісочний замок на океанському узбережжі. У нас немає надій, немає справжніх планів, крім того, щоб просто витягнути нас з цієї пастки.

Люди чекають від мене рішень. Вони хочуть знати, для чого все це. Що вони будують? Що вони захищають? Чому цей острів? Але що я їм скажу? Вони й так не готові до правди.

Я йду по території новозбудованого поселення, оглядаючи наші початкові досягнення. Будівлі — поки що лише каркас, на вигляд непридатний для життя. Місто лише починає розростатися, але вже видно — навіть основні комунікації не справляються. І це ще не враховуючи того, що самі люди на межі нервового зриву. Але вони не знають усього. Вони не знають, чому я сюди привіз їх.

Всі ці люди — мої люди. І навіть у найтемніші моменти я поважаю їх за те, що вони слідують за мною, навіть не знаючи правду. Я не можу і не хочу знищити їхній спокій, їхнє бажання вірити в те, що ми будуємо краще майбутнє. Але чи справедливо це? Чи справедливо залишати їх у невіданні?

Я знову згадую те, що приховую від них. Проєкт “Ковчег” — це не просто експеримент. Це останній шанс на виживання. І якщо вони дізнаються, що насправді ми тут для того, щоб захистити залишки людства від ядерної зими, чи витримають вони цю правду? Чи зможуть вони залишити свої сім'ї і своє майбутнє заради того, щоб забезпечити просто своє існування, коли ми всі перебуваємо на межі катастрофи?

Марко питає:

— Чому ти все ще мовчиш, Джеймс? Вони хочуть знати, що відбувається. Чому ми тут? Що за секрети ти ховаєш?

Я не можу йому відповісти. Моя рука тремтить, коли я тримаю папір з планами, і я відчуваю, як мое дихання стає важчим.

Кожен день, коли я мовчу, це ще один день у тіні, коли я боюся, що цей проєкт не виправдається. Бо якщо вони дізнаються правду, все може змінитися. Вони почнуть сумніватися. Вони почнуть втікати. Вони не хочуть бути частиною експерименту на виживання. Вони хочуть будувати місто, вони хочуть відновити цивілізацію, а не ставати її останнім ковчегом.

Я не можу просто сказати їм, що ми тут для того, щоб пережити кінець світу. Вони мають бути готові до цього. Вони повинні знати, що все, що ми робимо, — це лише план на випадок катастрофи.

Ще кілька тижнів тому я відчував упевненість у своєму рішенні. Але зараз я відчуваю, що моя відповідальність велика. І кожен вибір може призвести до катастрофи. Як довго можна зберігати цей секрет? Як довго можна жити в брехні?

Я ставлюся до них як до своїх дітей, але в той самий час я усвідомлюю, що без них я не зможу виконати свою місію. Тому мовчати чи сказати правду? Прийняти рішення, що змінить усе?

“Я поважаю їхні прагнення, але цей світ, де ми живемо, більше не має місця для мрій”. Це місце для боротьби за виживання. І коли вони дізнаються правду, ми можемо вже не бу

ти командою.