Розділ 4: Початок будівництва

Відколи ми висадилися на острів, жоден день не був легким. Спочатку всі були сповнені ентузіазму, готові будувати й працювати на результат. Однак швидко стало зрозуміло, що природа має інші плани. Вологий клімат, непередбачувані бурі, навіть місцеві тварини ставали невидимими ворогами.

Першим завданням стало спорудження портової інфраструктури, яка мала стати основою для майбутньої цивілізації. Кожен день ми витрачали години на встановлення причалів, транспортування вантажів та монтаж основних об'єктів. Але щоразу, коли здавалося, що все йде за планом, щось йшло не так.

Одного ранку, під час зливи, ми виявили, що одна з будівельних платформ, на яких ми встановлювали основи для нових складів, була вкрита пліснявою. Що гірше, її підмочила волога, і стіна здалася слабшою, ніж ми думали. Це було одне з перших справжніх розчарувань, і я відчув, як міцно острів стискає наші зусилля в своїх нетрях. Ми мали можливість не зупинятись, але були обмежені ресурсами і часом.

Через тиждень, коли ми намагалися завершити основну частину містечка, почалися проблеми з поставками. Спочатку доставляли неповні партії будівельних матеріалів, потім заблокували один із транспортних шляхів через повінь. Деякі працівники почали задаватися питанням, чи не застрягли ми в пастці без реального шансу на порятунок.

Технічні труднощі супроводжували нас на кожному кроці. Одним з великих викликів стало те, що острів не мав постійної електричної мережі. Все, що ми мали — це кілька генераторів, які працювали на дизельному паливі. Вони ледь забезпечували базові потреби, не кажучи вже про те, щоб запустити повноцінну інфраструктуру. Ми розуміли: без стабільного джерела енергії не буде розвитку, а без розвитку — немає й порятунку.

Але проблеми були не тільки технічні. Я почав відчувати, як відсутність постійного зв'язку з континентом почала впливати на команду. Кожен день, проведений на острові, зміщував погляди людей. Дехто почав сумніватися в доцільності проєкту, інші — в шанси на успіх. Напруга в команді наростала, і я бачив, як з'являються перші тріщини у відносинах. Дехто був готовий повернутись додому, інші — зануритись у пиятику або саморуйнування.

Після чергового нерозв'язного питання з технічними неполадками, Марко, наш головний інженер, прийшов до мене і сказав:

— Джеймсе, якщо ми не зможемо стабілізувати цю ситуацію, я не бачу сенсу продовжувати. Це не просто технології — це людські життя. Як ти бачиш це все?

Я мовчав. Слова здавалося, нікуди не йшли. З одного боку, я був глибоко переконаний, що цей проєкт має шанс на успіх, але, з іншого, усвідомлював, що ми витрачаємо сили й час на щось, що здається дедалі менш реалістичним.

Ми продовжували працювати, але кожен крок ставав важчим. Земля не хотіла приймати нас, море — не давати доступу, а небо — тисло, як ніколи раніше.