Розділ 3: Глибина

На третій день ми просунулись углиб острова. Тропічна волога вже в’їдалась у шкіру, все пахло землею, деревом і чимось незнайомим — металевим. Ніби сама природа ховала іржаві машини під своїм зеленим покривалом.

Ми прокладали стежку до місця, яке на картах було позначене як “Пункт Епсілон”. Без деталей. Просто назва. І позначка: доступ обмежено. Ніхто не знав, що саме там мало бути. Але інтуїція нашіптувала — щось важливе.

Вперше ми почули про Пункт Епсілон не від керівництва, а від новоприбулого — Марка Бейлі, ще одного інженера-будівельника. Він з’явився несподівано — другий транспортний корабель прибув із запізненням на два дні, і в ранковому тумані його силует виглядав майже примарно.

Марк вийшов із судна з валізою, запорошеною морською сіллю, і мовчки вручив координати — ті самі, що вели до Епсілона. Коли його запитали, звідки він їх має, він лише знизав плечима:

— Мені передали інструкції ще на материку. Сказали, що якщо я не встигну з основною групою — маю вирушити прямо туди.

Це виглядало підозріло, але наказ є наказ. Ми взяли його з собою. Тоді ще не знали, що саме він стане першим, хто “почує” плиту.

Острів наче згустився навколо нас. Кожен крок у джунглях лунав гучніше, ніж мав би. Дерева ставали вищими, листя — темнішим. Один із техніків зупинився й сказав:

— Тут… щось не так. Ви це відчуваєте?

До вечора ми дістались до Пункту Епсілон. Там не було нічого — лише галявина, оточена стінами дерев, і кам’яне коло з чорною плитою в центрі.

Марк мовчки оглядав навколо. Його пальці ковзнули по стовбуру дерева, наче він щось шукав — або вже знав, що там є. Потім промовив:

— Це не просто ліс. Це — конструкція. Дивіться, як ростуть дерева. Як ходить звук. Це ніби… резонанс.

І саме в той момент задеренчав один із геодатчиків. На екрані — під нами — показувало порожнину. Велетенську, нерівну, як порожнина черепа.

І саме Марк підійшов до плити першим. Не обережно — впевнено. Торкнувся її пальцями, приклав долоню… і одразу відсмикнув, ніби його щось вдарило.

— Вібрація, — прошепотів він. — Але не механічна. Це… як дихання.

Я дивився на нього — і в його очах уперше не було впевненості. І, можливо, в ту мить я зрозумів: він знає більше,

ніж говорить.