Розділ 2: Прибуття

Корабель сповільнив хід. Двигуни ледве гуділи, з води здіймалась пара. Наближення до острова відчувалося навіть фізично — ніби ми входили в іншу реальність, де кожен рух мав інше значення.

Острів стояв мовчки. Схований у ранковій димці, з береговими скелями, що нагадували вирізьблені обличчя — суворі, байдужі, стародавні. Ми наближалися до незвіданого, і в цій тиші було щось урочисте, майже сакральне.

Я стояв на носі судна, тримаючи карту. Позаду — команда з двадцяти п’яти осіб. Усі мовчали. Ніхто не питав, що буде далі. Всі знали: ми вже перетнули межу. Повернення не буде.

На березі ми збудуємо тимчасовий причал. А потім — перший склад. Потім генераторну. Потім — штаб.

Але перше — це висадка. І саме вона, попри всю підготовку, виявилася випробуванням. Довелося розвантажувати обладнання вручну. Хвилі били по дерев’яному настилу, сонце палило, а кожен ящик здавався тягарем не лише фізичним — а й символічним. Ми не просто тягли вантаж. Ми тягли на собі відповідальність.

У перший день ми встигли лише звести базовий табір і встановити кілька антен. Надвечір — втомлені, з потертостями на руках — ми влаштували першу ніч під відкритим небом. Люди мовчали. Хтось намагався жартувати, але сміх лунав натягнуто, як струна, що от-от порветься. В повітрі витала напруга, яку ніхто не наважувався назвати вголос.

Я сидів біля багаття й дивився в небо. Зірки здавались ближчими, ніж будь-де у світі. Ніби світло інших галактик спостерігало за нами — маленькими істотами на маленькому острові посеред безкраїх вод.

— Ми не просто колонізатори, — сказав я тихо, але кожен почув. — Ми — ті, хто має шанс збудувати нову реальність. Але пам’ятайте: цей острів — не просто земля. Це останній шанс. І він не пробачить легковажності.

Мовчанка, яка настала після моїх слів, була густою, як дим. Це був початок. І ми вже не могли повернутися назад.

Другий день

Світанок ще тільки пробивався крізь густе гілля дерев, коли ми зібралися на великій галявині біля табору. Над нами — бліде небо, під ногами — волога трава. Декотрі ще позіхали, обмотані ковдрами, інші вже тримали кружки з гарячим напоєм, який Нора називала кавою, але смакував більше як спогад про неї.

Димок від багаття піднімався між деревами. Над плиткою булькало щось схоже на суп, але це був сніданок: рис, кілька шматків в’яленого м’яса й пара корінців, які Луїс знайшов учора.

— Не розкіш, але тримає на ногах, — сказала Нора, розливаючи всім по мисках. — І не отрута, Луїсе, так?

— Якщо щось буде — я попередив, — посміхнувся той, помішуючи ложкою.

Ми сідали гуртками. Хтось жартував, хтось ще дрімав. Еліс Лоуренс тихо перелистувала записи в своєму блокноті, а Ліам розкладав пакунки з інструментами, навіть під час сніданку не полишаючи роботи.

Я підвівся й, трохи кашлянувши, щоб привернути увагу, мовив:

— Ми всі різні, але кожен із нас має свою силу. Назвіться. Я хочу знати, хто стоїть поруч зі мною.

Я відкрив свій блокнот — звичайний, паперовий, у потертій шкіряній обкладинці. Писати олівцем у сирості — дивна розкіш, але щось у цьому було стабільне.

Першим озвався Марко Гонзарес. Він зітхнув, відклав миску й сказав:

— Інженер-будівельник. Чикаго. Мене краще не турбувати, коли працюю, але якщо щось валиться — я той, хто збудує знову.

— А якщо не валиться? — підкинув жарт Джулс.

— Тоді зроблю, щоб стояло краще, — буркнув Марко.

За ним — Еліс Лоуренс. Її голос був тихий, але впевнений:

— Біолог. Нова Англія. Я тут, щоб зрозуміти, як усе це працює. І як нам тут вижити, не знищивши нову екосистему.

— Томіко Ямагучі, медик, — сказала третя. — Я слідкую, щоб ви всі не повмирали. І якщо скаржитиметесь — укол зроблю більший.

Сміх пройшов по гуртку.

— Луїс Мендоса. Агроном. І якщо Томіко вас не врятує, то принаймні закопати зможу правильно, — підморгнув, викликаючи ще більше сміху.

Після цього інші вже говорили охочіше. Один за одним вони почали називати імена, ролі, походження.

Анжела Фостер — геолог, Техас. Брюнетка, носить капелюх. Перша сказала, що тут «земля з таємницями».

Річард Коул — електрик, Філадельфія. Худий, нервовий. Може полагодити генератор із дроту й надії.

Інеса Ковальчук — хімік-технолог, Харків. Працьовита, з легким акцентом. Створює речі, що зберігають життя.

Ларс Свенсон — тесляр, Швеція. Високий, мовчазний, з дерев’яним амулетом на шиї. Його інструменти — його діти.

Нора Вайт — кухар, Луїзіана. Пишна, жива, з голосом як у співачки блюзу. Тримає всіх на плаву супами та порадами.

Юджин Барклі — інженер з водопостачання, Каліфорнія. Сонцезалежний, з вічною пляшкою води при боці.

Софі Тенг — ботанік, Сінгапур. Струнка, темноволоса, зошити в неї в три ряди, а пам’ять — як у енциклопедії.

Олівер Грей — охоронець, Вест-Індія. Шрам на щоці, завжди напоготові, але насправді — поет у душі.

Джулс Мартінез — зв’язківець, Пуерто-Ріко. Розбирає радари краще за інших. Обожнює радіоетери.

Віктор Горовіц — архівіст, Нью-Йорк. Очі в окулярах, руки в перчатках. Збирає все. Особливо правду.

Мей Лінг — технік, Гонконг. Швидка, мов блискавка. Може зібрати двигун із консервних бляшанок.

Деніел Роудс — планувальник інфраструктури, Канада. З картами не розлучається. Каже, що розміщення — все.

Клара Нілсен — зоолог, Данія. Маленька, енергійна, з біноклем і журналом у руках.

Себастьян Ортіс — муляр, Перу. Руками кладе стіни так, як інші — слова.

Грейс Кемпбелл — психолог, Шотландія. Спокійна, як камінь. Після розмов з нею хочеться будувати майбутнє.

Фелікс Андо — метеоролог, Гана. Прогнозує погоду за запахом повітря. І рідко помиляється.

Одрі Берк — механік, Австралія. Завжди в мастилі. Завжди усміхнена.

Йонас Карлсон — сантехнік, Норвегія. Мовчазний, але кращого зливу ще ніхто не бачив.

Ліам Джонсон — логіст, Бостон. Розподіляє речі, як диригент — ноти.

Зара Аль-Хашимі — культуролог, Ірак. Досліджує місцеві легенди. Вважає, що острів має пам’ять.