Розділ 1: Купівля

Перший лист прийшов у конверті без зворотної адреси. Стара друкарська машинка залишила чорні зморшки на папері: "Земля. Незаймана. Приватна. Готова до вашого візиту."

Я думав, це жарт. Але коли відкрив плани, супутникові знімки й аналітику клімату, щось у мені клацнуло. Місце було ідеальне. Тепле, ізольоване, стратегічне. У разі найгіршого — ми могли тут протриматися місяці, якщо не роки.

Острів нагадував підкову — з природною бухтою, скелями, укриттями та доступом до прісної води. У центрі — підвищення, на якому я згодом планував збудувати штаб і оглядову вежу. А в глибині, під землею — сховище. Те саме, яке могло стати єдиною надією.

Я не сказав навіть дружині. Тільки нотаріусу й кільком людям, яким довіряв як собі. Ми придбали острів під ім’ям вигаданої компанії, заплативши через ланцюг банків і посередників. Коли папери підписали — я нарешті видихнув.

Моє. І одночасно — нічиє.

Підбір людей став наступною віхою. Я не шукав геніїв — я шукав вірних. Інженерів, логістів, геологів, лікарів, навіть ботаніка. Усі вони мали бачити лише фрагмент плану. Ніхто не розумів повної картини. Крім мене.

Ми зібралися на кораблі, що виглядав як туристичний лайнер. Але всередині — вантажі, цемент, генератори, зброя, карти. І мрія. Моя мрія.

Коли ми відпливали з вантажного порту у Нью-Йорку, небо було бляклим, мов старий пергамент. У повітрі відчувався грім, ще далекий. Я дивився на горизонт, і не знав, що саме тягне мене туди — страх, чи бажання випередити його.

На кораблі життя поступово входило у ритм. У трюмі хтось грав на гітарі, меланхолійно перебираючи струни, в той час як двоє молодих техніків сперечалися про переваги дизельних і гібридних генераторів. Кухарка Марта лаялася, бо заморожене м’ясо почало танути — хтось забув зачинити морозильник. Із каюти номер чотири регулярно чувся хропіт — доктор Ленг, педіатр на пенсії, не міг спати без снодійного, а коли засинав, то на повну.

На верхній палубі Джаред — наш ботанік — із обличчям просвітленого божевільного розповідав акумуляторному ліхтарику про симбіоз папоротей і водоростей.

— Якщо все піде до біса, — казав він, — то виживе хлорофіл. І, можливо, я.

Марта сварила його за те, що він не повернув тарілку. Джаред усміхався й ховався на носі корабля.

Я ночами не спав — сидів у каюті, розклавши перед собою карти й схеми. Планував. Перевіряв. Малював бункер у деталях: системи фільтрації, запаси, лабораторії. Усе мало працювати як годинник. І не один рік.

Іноді чув, як біля дверей зупиняється чиясь тінь. Мабуть, хтось із новачків — їм було лячно. Було видно по очах. Але ніхто не питав зайвого.

Щовечора в їдальні збиралися всі, хто не ніс зміну. Один із будівельників, низький бородань на ім’я Тіно, читав уголос кримінальні романи двадцятого століття. Марта щоразу жартувала, що його голос звучить, як старий касетник із піском усередині, але слухала найуважніше.

Хтось тихо грав у карти — без ставок, просто так. Інші, як Джаред, писали щоденники. Джеймс одного разу помітив, як він обережно вкладає кожен запис у пластикову обкладинку, ніби сподівався, що їх колись знайдуть археологи.

І ще був ритуал — перед сном усі на кілька хвилин виходили на палубу. Дивилися в нічне море. Без слів. У тиші. І кожен думав про своє. Хтось — про майбутнє, хтось — про минуле.

Коли ми нарешті побачили обриси острова, мені здалося, що я дивлюсь не на землю — а на аркуш чистого паперу. Тут почнеться історія. Моя. Їхня. А може, й остання для цього світу.

Позаду залишався гул міста, шум телевізійних студій, політичних мітингів, новини про зникнення ресурсів та чергові кризи. Попереду — щось інше.

Навколо мене — люди, які ще не знали, що чекає попереду. Хтось відкрив флягу й налив собі чаю. Хтось діставав з кишені фото родини. Всі шукали щось, за що можна триматися.

Вперше за довгий час я дозволив собі посміхнутись. Ледь-ледь. Цього було досить.