Розділ 18

Минув лише тиждень. І цього тижня я зрозуміла одну просту річ. Мені більше не дозволять спокійно жити.

— Ешфорд і Торн, разом.

— Ешфорд і Торн, друга вправа.

— Ешфорд і Торн, спаринг.

— Ешфорд і Торн, контроль магії.

— Ешфорд і Торн, тренування на витривалість.

— Ешфорд і Торн…

— Я зараз когось вб’ю, — пробурмотіла я.

— В чергу, — сухо відповів Кассіан.

Навіть викладачі вже не приховували причин.

— Луна і Тінь найкраще працюють разом. А отже, і ви повинні навчитися.

— Але ми не…

— Не пара? — усміхнувся професор Кроу. — Це я вже чув.

І пішов, залишивши нас обох стояти з однаково роздратованими обличчями.

— Знаєш, Торн, — задоволено сказав Даміан, спостерігаючи за нами. — Мені здається, академія просто хоче прискорити неминуче.

— Блеквуд.

— Що?

— Замовкни.

— Не можу.

— Чому?

— Бо це занадто смішно.

Мейра ледь стримувала сміх.

— Я ще ніколи не бачила двох людей, які так вперто вдають, що нічого не відбувається.

— Нічого не відбувається, — одночасно відповіли ми.

Ліра голосно застогнала.

— О, Боги…

Роан уже відверто сміявся.

— Вони навіть говорять одночасно!

Найгірше було те, що Луна і Тінь зовсім не допомагали. Навпаки. Вони поводилися так, ніби вже давно все вирішили. Під час тренувань стояли поруч. Під час відпочинку лежали разом.

Якщо я забирала Луну до стайні, Тінь через кілька хвилин опинявся поруч. І якщо Кассіан забирав Тінь, Луна незабаром уже стояла біля нього.

— Вони з нас знущаються, — буркнув Кассіан.

— Повністю згодна.

Луна невинно моргнула. Тінь навіть не підняв голови. Наче хотів сказати: «Це ваші проблеми.» 
А через два дні сталося найгірше. Директор Вейлмор оголосив новину.

— У зв’язку з особливістю ваших коней було ухвалено рішення.

Я вже не любила початок цієї фрази.

— Починаючи з цього тижня, міс Ешфорд і містер Торн проходитимуть додаткові спільні тренування.

Я ледь не вдавилася.

— Що?!

Кассіан виглядав так, ніби йому винесли смертний вирок.

— Щодня? — спитав він.

— Щодня.

— Це жорстоко, — пробурмотіла я.

— Я теж так думаю, — абсолютно серйозно погодився Кассіан.

А весь четвертий загін просто вибухнув сміхом.

— О ні, — драматично приклав руку до серця Даміан. — Яке нещастя. Вам доведеться проводити час разом.

— Ми молимося за вас, — зі сльозами на очах сказала Мейра.

— Ви переживете, — посміхнулася Ліра.

— Можливо, навіть одружитеся, — додав Роан.

— РОАНЕ!

Того ж вечора ми тренувалися біля озера. Без друзів. Без викладачів. Тільки я. Кассіан. Луна і Тінь. Сонце вже сідало. Тінь лежав на траві, а Луна поклала голову йому на шию.

— Зрадники, — пробурмотів Кассіан.

Я не стримала сміху.

— Вони закохані.

— Не кажи це вголос.

— Чому?

— Бо Даміан почує і буде знущатися ще місяць.

Я засміялася. І Кассіан раптом завмер.

— Що?

— Нічого.

— Торн.

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Ні.

— Дивишся.

— Ні.

— Тоді чому посміхаєшся?

Він мовчав. А потім тихо сказав:

— Тому що ти смієшся.

І раптом відвернувся. А я відчула, як серце пропустило удар. Позаду нас Луна і Тінь одночасно підняли голови. І подивилися в бік Срібного лісу. Їхні вуха напружилися. Посмішка зникла з мого обличчя.

— Луна?

Тінь тихо загарчав.

А Луна прошепотіла в моїй голові:

«Хтось кличе…»

І вперше за довгий час у її голосі я почула… Страх.

***

Мене розбудив дивний неспокій. Я різко сіла на ліжку. За вікном було темно. У кімнаті панувала тиша, тільки Мейра мирно сопіла у своєму ліжку. Але щось було не так. Щось дуже не так. І раптом я почула голос. Не свій. Не людський.

«Ліано…»

Я завмерла.

— Луна?

«Знайди мене.»

Серце шалено забилося. Я навіть не вдягнулася нормально, просто накинула куртку і вибігла з кімнати.

Біля стайні вже стояв Кассіан. У розстебнутій сорочці, з розпатланим волоссям і таким самим стривоженим виразом обличчя.

— Ти теж? — видихнула я.

— Тінь покликав мене.

Я завмерла.

— Луна теж.

Ми одночасно подивилися на відчинені двері стайні. Порожньо.

— Тільки не кажи, що вони…

— Втекли, — закінчив Кассіан.

— Це неможливо.

— Згоден.

— Що робимо?

— Шукаємо.

— Ви куди це зібралися?

Ми різко обернулися. Даміан. За ним сонна Мейра. А позаду Ліра і Роан.

— Чому ви всі не спите? — здивувалась я.

— Ми прокинулись від того, що Мейра впала з ліжка і тебе не було у кімнаті, — сонно відповіла Ліра.

— А потім Даміан почав кричати, що Сон теж зник.

— ЩО?!

— Ага, — зітхнув Даміан. — Сон теж пропав.

Ми переглянулися. Три коні. Одночасно. Кассіан насупився.

— Це вже не випадковість.

— І не смішно, — додала Мейра.

Через десять хвилин ми вже були біля Срібного лісу.

— Нам за це голову відірвуть, — пробурмотів Роан.

— Якщо директор дізнається, — додала Ліра.

— Не дізнається, — сказав Даміан.

— А якщо нас з’їдять?

— Тоді дізнається.

— Даміане!

— Що? Я чесний.

Ліхтарі майже не допомагали. Ліс був дивно тихим. Занадто тихим. А потім… М’яке срібне світло.

— Бачите? — прошепотіла Мейра.

Попереду, між деревами, відкрилася галявина. І я завмерла. Луна стояла посередині. Поруч із нею — Тінь. Трохи далі — Сон. Але вони були не самі. Навколо них кружляли маленькі світлячки. І дивні срібні квіти, яких я ніколи не бачила, розпускалися просто на очах.

— Що це за місце? — прошепотіла Мейра.

Навіть Даміан мовчав. А потім Тінь підійшов до Луни. І ніжно торкнувся її шиї. Сон фиркнув, ніби закотив очі.

— Він буквально третій зайвий, — не втримався Роан.

— Роане! — шикнула Ліра.

Але Даміан уже сміявся.

— Сон, друже, я тебе розумію.