Розділ 16

Після церемонії вибору Академія Ауреліс ніби ожила по-новому. Усі коридори були наповнені сміхом, схвильованими голосами та нескінченними розмовами про нових партнерів. Хтось не міг натішитися своєму пегасу. Хтось годинами сидів у стайні біля єдинорога. А хтось, як Роан, просто бігав по всій академії і повторював:

— У МЕНЕ Є КІНЬ! У МЕНЕ СПРАВДІ Є КІНЬ!

— Роане, ми вже зрозуміли, — сміялася Ліра.

— Ні, ви не розумієте! Він справжній!

— Ми теж справжні, — пирхнула вона.

Мейра не відходила від свого золотистого єдинорога, якого назвала Соларою. А Даміан, як завжди, сяяв від щастя поряд зі своїм білим пегасом  і радів за нас по-справжньому.

А я сиділа у стайні. Поруч зі мною мирно стояла Луна. І мені досі не вірилося.

— Не можу зрозуміти, чому саме я, — тихо сказала я.

Луна підняла голову і м’яко торкнулася мене носом.

— Ти ж навіть не відповіси, правда?

Вона тихо пирхнула.

— Дуже смішно.

— З собою розмовляєш?

Я різко обернулася. У дверях стайні стояв Кассіан. А поруч із ним Тінь. І що дивно, алікорн одразу ж попрямував до Луни. Він завжди поводився гордо. Навіть занадто гордо. Але зараз… Тінь підійшов до білої кобили і опустив голову. Низько. З повагою.

— Він знову це робить, — тихо промовив Кассіан.

— Що?

— Не знаю.

Він підійшов ближче.

— Тінь ніколи ні перед ким не схиляється.

— Може, вона йому подобається?

— Тінь ненавидить майже всіх.

— Дуже схоже на господаря.

— Ешфорд.

— Що?

— Я не ненавиджу всіх.

— Тільки мене?

— Особливо тебе.

Я засміялася. А він… Вперше не відвів погляд. І ми обоє замовкли.

— До речі, — порушив тишу Кассіан, — завтра перший урок польотів.

— Луна не вміє літати.

— І що?

— Вона просто кінь.

— Вона не просто кінь.

— Усі так не думають.

— Мене не хвилюють усі.

Його голос став тихішим.

— І тебе не повинно.

Я хотіла щось відповісти. Але раптом у дверях з’явився Даміан.

— О, як мило! Ви вже сім’я чи мені ще почекати?

— Блеквуд, забирайся, — пробурмотів Кассіан.

— Заздрість — це погано, Торн.

— Я не заздрю.

— Звичайно.

Даміан посміхнувся і сів поруч.

— Ліано, я прийшов запросити тебе і Луну на вечірню прогулянку. Мейра теж буде.

— І Роан?

— На жаль.

— Я все чую! — долинув голос із двору.

Усі засміялися.

Того вечора ми вперше вийшли за межі академії зі своїми кіньми. Сон летів над полем, змушуючи Мейру захоплено дивитися в небо. Солара тихо йшла поруч зі своєю вершницею. Роан сперечався зі своїм рудим жеребцем, який, здається, був упертішим за господаря. Ліра мовчки милувалася заходом сонця. А я йшла поряд із Луною. І була щаслива. Вперше за довгий час я була по-справжньому щаслива.

Аж раптом Мейра скрикнула.

— Ай!

Вона невдало зіскочила із Солари і впала на землю.

— Мейро! — я одразу підбігла до неї.

— Все нормально… тільки рука…

Вона скривилася від болю. Не думаючи, я взяла її долоню у свої.

— Зараз… зараз…

І раптом… Між моїми пальцями з’явилося м’яке сріблясте світло. Таке ніжне, ніби місячне сяйво. Мейра здивовано моргнула.

— Ліано… Біль зник.

Подряпини почали зникати просто на очах. Усі завмерли.

— Що це було? — прошепотіла Ліра.

— Я…

Я не знала.

Даміан більше не усміхався. Навіть Сон перестав пустувати.

– Дивно, зцілення не притаманне для дару коней, зазвичай, це пегаси або єдинороги дарують такий дар для вершника,– сказав Даміан.

 А Кассіан дивився на мене так, ніби бачив уперше.

І тільки Луна спокійно стояла осторонь. Ніби саме так і мало бути.

***

Після того вечора все змінилося. Щоправда, ніхто не говорив про це вголос. Принаймні при мені. Мейра сто разів повторила, що з нею все добре, хоча кожні п’ять хвилин дивилася на свою руку.

— Ліано… вона ж справді боліла, — тихо сказала вона, коли ми поверталися до гуртожитку.

— Я знаю.

— А потім просто перестала.

— Мейро, я сама не розумію, що сталося. Схоже, це дар зцілення. Але чому він у мене? Луна ж просто кобила, у них немає таких сильних дарів.

— Тоді ми будемо не розуміти разом, дивно це все.

Я засміялася.

— Домовились.

Але коли ми зайшли до кімнати, я ще довго не могла заснути. Луна. Срібне світло.

І слова директора під час церемонії:

«Не завжди найбільша сила виглядає великою».

Наступного ранку четвертий загін зібрався біля стайні.

— Сьогодні перше справжнє тренування з кіньми, — радісно повідомив Даміан. — Тому я офіційно заявляю, що якщо хтось упаде, я буду сміятися.

— Дуже дякую, капітане, — фиркнула Ліра.

— Завжди до ваших послуг.

Роан уже встиг посваритися зі своїм рудим жеребцем.

— Ну чому ти такий впертий?!

Жеребець голосно фиркнув.

— О, чудово! Тепер ще й насміхається.

— Роане, він просто розумніший за тебе, — засміялася Ліра.

Мейра обіймала Солару, ніби боялася відпустити.

— Вона така прекрасна…

— Ти це повторюєш уже сорок хвилин, — посміхнувся Даміан.

А я стояла біля Луни. І не знала, що робити. Вона спокійно жувала траву. Ніби їй зовсім не було діла до тренування.

— Боїшся?

Я обернулася.

Кассіан. Поруч із ним стояв Тінь.

— Ні.

— Брешеш.

— Трохи.

— Це нормально.

— А якщо я не впораюся?

— Впораєшся.

— Ти завжди такий впевнений.

— Хтось же має бути.

Він підійшов ближче.

— Спробуй відчути її.

— Відчути?

— Не командувати. Не наказувати. Довіритися.

Я подивилася на Луну. І вона одразу повернула голову до мене. Наче чекала.

— Добре.

Перше коло виявилося жахливим. Я ледве втрималася. Друге — трохи кращим. На третьому Луна сама сповільнилася, коли відчула, що я нервую.

— Молодець! — крикнув Даміан.

— Вона навіть не робить нічого!

— Саме тому і молодець!