Розділ 15

Я не спала майже всю ніч.

Коли перші промені сонця торкнулися веж Академії Ауреліс, я вже сиділа на підвіконні, дивлячись на небо, яке поступово ставало золотавим.

Сьогодні. 
Сьогодні все вирішиться.

— Ліано? — сонно пробурмотіла Мейра. — Ти взагалі спала?

— Трохи.

— Брешеш.

Я лише посміхнулася. Насправді я боялася. Не іспитів. Не битв. А того, що після всього пройденого мене просто… ніхто не вибере.

Уся академія зібралася на Великій Галявині. Десятки першокурсників з нетерпінням очікували своїх майбутніх коней, а, можливо, і не майбутніє, адже ніхто не знає чи виберуть їх. 

Викладачі. Старшокурсники. І за ними… Величезні ворота, що вели до Священних Луків. Саме там жили магічні коні. Вперше за місяць навчання я відчувала себе маленькою.

Поряд стояла Мейра, нервово стискаючи мою руку.

— У мене серце зараз вискочить.

— У мене теж.

— А якщо ніхто не прийде?

— Не знаю…

— Не кажи так!

Я усміхнулася.

— Тоді будемо плакати разом.

— Домовились.

Роан стояв поруч із Лірою і теж виглядав незвично серйозним. А Даміан, як завжди, посміхався.

— Не хвилюйтеся. Найгірше вже позаду.

— Ні, Блеквуд, — засміялася Ліра. — Найгірше якраз попереду.

На трибуну вийшов директор Еліан Вейлмор.

— Сьогодні ви стоїте перед останнім випробуванням.

Він окинув усіх поглядом.

— Але пам’ятайте. Ви не вибираєте. Вибирають вас. Не сила. Не походження. Не оцінки. Не гордість. Лише серце. Іноді наймогутніші створіння приходять до тих, хто зовсім не чекає. А іноді… Найбільша сила прихована там, де її ніхто не шукає.  Відчинити ворота.

Земля здригнулася. Величезні срібні ворота повільно відкрилися. І з луків почали виходити вони.

Пегаси. Білі. Золоті. Чорні. Їхні крила виблискували на сонці.

Єдинороги. Величні й граційні.

Кілька алікорнів, яких було так мало, що весь натовп затамував подих.

І десятки магічних коней.

Усі студенти мовчали. Ніхто не наважувався навіть поворухнутися.

Першою обрали дівчину з другого загону. Білий єдиноріг.

Потім хлопця з третього. Пегас із силою вітру.

Роан мало не знепритомнів, коли до нього підійшов темно-рудий пегас із даром землі.

— ВІН ДО МЕНЕ ЙДЕ?!

— Роане, не кричи! — засміялася Ліра.

Саму Ліру обрала сіра кобила-пегас із силою льоду.

— Вона прекрасна… — прошепотіла Ліра.

Мейра плакала ще до того, як до неї підійшов світло-золотий єдиноріг.

— Ні… ні, це не правда…

— Мейро, ти зараз задушиш його, — сміявся Даміан.

— Він обрав мене!

— Звичайно обрав.

Мейра розплакалася ще сильніше.

І ось… Поступово галявина почала порожніти. Все менше студентів залишалося. Все менше коней. І все сильніше стискалося моє серце. Я бачила, як інші радіють. Чула сміх. Сльози щастя. Але біля мене нікого не було. Нікого. Я опустила очі. Мабуть… Не судилося.

— Ліано…

Я підняла голову.

Кассіан.

Він стояв неподалік. Поруч із ним Тінь. І в його очах було щось дивне. Співчуття.

— Торн, все нормально.

— Ні.

— Нормально.

— Ешфорд…

— Я сказала, нормально.

Я посміхнулася. І відчула, як до очей підступають сльози.

— Мабуть, я просто…

Не договоривши, я опустила голову. І саме в цю мить… Запала тиша. Дивна. Абсолютна. Навіть вітер затих. Усі навколо завмерли. 
А потім… Десь далеко. За пагорбами. Пролунав звук копит. Тихий. Повільний. Знайомий.

І моє серце завмерло. Я ще не бачила її. Але вже знала. Вона прийшла.

І в цю секунду Тінь раптом підняв голову. А його золоті очі широко розплющилися. Наче навіть він відчув… Щось неймовірне. І всі погляди повільно повернулися в бік Священних Луків.

А я перестала дихати. Бо хтось йшов до мене. Тиша. Навіть птахи перестали співати. Усі дивилися в бік Священних Луків. А звук копит ставав ближчим. Повільним. Спокійним. Наче той, хто йшов, зовсім не поспішав. Я не дихала. Серце билося так сильно, що, здавалося, його чує вся академія.

 А потім вона вийшла. Біла. Неймовірно красива. Її шерсть сяяла, немов срібло під місячним світлом, а довга грива спадала м’якими хвилями. Але… У неї не було крил. Не було рогу. Просто біла кобила.

По натовпу прокотилися здивовані шепоти.

— Звичайний кінь?

— Серйозно?

— Після всіх цих очікувань?

— Навіть не пегас…

— Бідолашна.

Я майже не чула їх. Бо дивилася тільки на неї. А вона… Дивилася тільки на мене. І в її срібних очах я впізнала те тепло. Ту ніч у руїнах. Той погляд біля озера.

— Луна… — прошепотіла я.

І кобила тихо пирхнула. Ніби чекала саме цього. Сльози самі покотилися по моїх щоках.

— Це ти…

Вона повільно підійшла. І торкнулася носом моєї долоні. Усе навколо зникло. Не було натовпу. Не було академії. Лише вона. І дивне відчуття, ніби я нарешті знайшла дім.

— Вона прекрасна, — тихо сказала Мейра, витираючи сльози.

— Так, — усміхнувся Даміан. — Дуже.

Але не всі поділяли їхню думку.

— Звичайний кінь? — насмішкувато промовив Ашер. — Після найвищого балу? Несправедливо.

Декілька студентів засміялися.

— Навіть у Роана пегас.

— А у неї просто кобила.

— Шкода.

Я почула ці слова. І раптом відчула, як Луна притиснулася до мене сильніше. Наче відчувала мій біль.

— Замовкніть, — холодно промовив Кассіан.

Усі затихли.

Тінь стояв поруч із ним і дивився на Луну. Не зверхньо. Не байдуже. А так, як молодші дивляться на старших. І Кассіан це помітив. Його брови насупилися.

— Тінь?

Алікорн повільно підійшов до Луни. Усі завмерли. Тінь схилив голову. Низько. З повагою. Так, як не кланявся нікому.

— Що… — прошепотів професор Кроу.

— Неможливо… — зблідла магістр Морвейн.

Навіть директор Еліан Вейлмор підвівся зі свого місця.

Луна лише спокійно подивилася на Тінь. І легенько торкнулася його носом. А потім знову повернулася до мене. Наче для неї більше нікого не існувало.